6 лютого 1996 року над британською науковою станцією «Фарадей» на антарктичному острові Галіндез замайорів синьо-жовтий український прапор. На станції змінився власник – Велика Британія передала її Україні. Безкоштовно, точніше за символічний фунт стерлінгів. Коли 6 лютого 1996 року остання британська експедиція назавжди покидала станцію, її бейзкомандер Данкан Хейг зажадав від свого українського колеги Геннадія Міліневського символічної плати за станцію. Керівник 1 УАЕ намацав у кишені монету в 1 фунт і «розплатився».
Хейг тут же вмонтував її у шинквас бару «Фарадей».
Напис на табличці під історичною монетою було зроблено наступного дня, отож у ньому помилково зазначено дату не 6-те, а 7 лютого 1996 року. З того часу бере відлік історія наукової української станції– «Академік Вернадський». Відповідно до двостороннього меморандуму, українська сторона брала на себе зобов’язання впродовж 10 років передавати дані певних досліджень до Британської антарктичної служби.
Будівлі станції споруджено на межі 1970-1980-х років.
Разом із ними українці отримали «у спадок» так звану хатинку Ворді – дерев’яну споруду, зведену в 1947 році на сусідньому острові Вінтер. Це була одна з перших наукових баз Британії в Антарктиді. «Хатинка» є музеєм, в доковідні часи сюди приїздили туристи, які відвідують станцію. У ній залишилося все так, як у часи перших експедицій; є навіть кухарська книга з рецептами страв із… пінгвінів.
Свою нинішню назву – «Академік Вернадський» – українська станція отримала з ініціативи академіка Петра Гожика, першого керівника заснованого 1993 року Центру антарктичних досліджень. Саме він запропонував дати українській науковій антарктичній базі ім’я першого очільника Української академії наук, засновника вчення про біосферу та ноосферу Володимира Вернадського.
Враховуючи бюджетні складнощі молодої постколоніальної країни, британці не лише передали станцію безкоштовно, а й лишили в ній для українців усе, що потрібно для життя та роботи. Спеціальне спорядження, одяг, взуття, термобілизну, верстати, інструменти, лижі, запаси продуктів, напоїв тощо.
Деяким альпіністським спорядженням, верстатами, навіть британськими кухонними приладами із середини 1990-х років наші полярники користуються і сьогодні.
Головне, на станції лишилася дорога наукова апаратура, зокрема і легендарний сектрофотометр Добсона 031.
Саме завдяки даним зі станцій «Халлі» і «Фарадей», отриманим на цьому приладі, британські дослідники у 1985 році відкрили явище озонової діри.
Добсон-031 працював на «Вернадському» до 2005 року. Відтак Британська антарктична служба, з якою Україна продовжує плідну наукову співпрацю, забрала прилад, встановивши навзамін сучасніший. За його допомогою українські науковці і сьогодні вивчають озоновий шар Землі.
Ось, наприклад, остання команда британських полярників разом із першою групою українців святкують Різдво.
Коли Велика Британія вирішила безкоштовно передати Україні свою станцію «Фарадей», держав охочих купити її не бракувало. Чому з-поміж конкурентів було обрано молоду в своїй незалежності, та ще й небагату Україну?
Директор Національного антарктичного наукового центру Євген Дикий каже, що Україна на той момент мала дві суттєві переваги:
Британцям тоді достатньо було фактично віддати ключі від станції й сказати: «Шановні колеги, приступайте, працюйте». І цю нашу перевагу ми зберегли донині.
– Першою були (й залишаються донині) наші люди – науковці різних галузей, техніки. 25 років тому їх не треба було навчати з нуля, багато хто мав досвід роботи ще у радянській Антарктиді. Британцям тоді достатньо було фактично віддати ключі від станції й сказати: «Шановні колеги, приступайте, працюйте».
І цю нашу перевагу, на щастя, ми зберегли донині.
–А от іншу, на жаль, втратили. Чверть століття тому Україна ще мала власний науково-дослідний флот, в тому числі судна льодового класу.
Тоді, виходило так, складався гарний пазл: флот, люди, і нам дають станцію! Створювалася повна інфраструктура – й логістична, й наукова. Деякі дослідження можна було проводити на станції – з суходолу, інші – у Південному океані навколо Антарктиди.
Судно «Ернст Кренкель»
На превеликий жаль, у 2001–2002 роках відбувся останній рейс українського науково-дослідного судна «Ернст Кренкель» (базувалося в Одесі – ред.). Далі історія розвивалася сумно – всі наші судна льодового класу було або продано за борги, або розпиляно на металобрухт.
З того часу щороку Україна фрахтує іноземне судно, що, звісно, тягне й додаткові витрати, і зв’язує руки під час досліджень.
Не дивно, що одна з мрій українських полярників – повернутися на станцію «Академік Вернадський» на українському науково-дослідному судні. Немає нічого неможливого – потрібна лише сильна політична воля. Виходом могло би стати придбання «незадорого» криголама в антарктичних експедицій більш багатих країн, для яких він вже застарий, але в наших хороших руках ще служитиме. Щодо науково-технічних кадрів – вони є, в Україні виросло нове покоління висококваліфікованих полярників.
Чому для України є принципово важливим входити до пулу антарктичних країн?
Антарктида – континент майбутнього. У тому випадку, звісно, якщо не жити виключно сьогоденням, а думати про дітей та онуків.
Сучасні технологічно розвинені країни інвестують в Антарктиду, яка, з одного боку, є континентом з найбільшими невикористаними запасами копалин, чистої прісної води. Це той ресурс, що скоро – до того все йде! – стане дорожчим за нафту.
Антарктида – це останні 10% площі планети Земля, де іще нічого не видобувається.
З іншого боку, в Антарктиді випробовується така модель відносин між державами, приватними компаніями, окремими людьми в умовах, де жодна з держав немає суверенітету.
5 фактів про першу українську антарктичну експедицію (за матеріалами НАНЦ)
Передова група 1 УАЕ прибула в Антарктиду наприкінці листопада 1995 року, щоб перейняти досвід у британців, навчитися підтримувати життєзабезпечення станції. Наступні четвірки учасників експедиції дісталися в січні й лютому 1996-го. Для відрядження останньої групи полярників президентський літак виділив Леонід Кучма.
У складі 1 УАЕ були переважно фахівці з досвідом полярних експедицій. Це, наприклад, гляціолог, професор Одеського гідрометеорологічного інституту Леонід Говоруха, який свого часу побував в радянських експедиціях на Землю Франца-Йосифа і в Антарктиду; метеоролог Олександр Янцелевич – учасник двох радянських антарктичних експедицій, а також відомий мандрівник, фахівець з виживання в екстремальних умовах Сергій Гордієнко, котрий у 1995 році здійснив одиночний піший перехід до Північного полюсу.
За рік роботи першої експедиції антарктичний вітер і негода розшматували історичне знамено, підняте 6 лютого 1996 року. З того часу українські полярники завбачливо привозять з собою на антарктичну станцію кілька українських прапорів.
Колір «парадного» одягу першої команди українських полярників був наближеним до національного синьо-жовтого: темно-сині жилетки та куртки з широкою жовтою смугою. Проте в антарктичних сутінках такі кольори роблять людину непомітною, тому від часів сьомої експедиції (2002–2003 роки) українські полярники вдягають червоні куртки.
Зателефонувати на «велику землю» перші полярники могли раз на місяць через супутниковий зв’язок. На розмову з рідними був ліміт – 5 хвилин. Хвилина розмови обходилася в 12 доларів, тоді як середня зарплата в Україні в ті роки складала 10 доларів на місяць.
Існує ще одна легенда полярників - про посаду "перевертачів пінгвінів".
Описав її у своїй книзі "Записки перевертача пінгвінів" Євгеній Краштан - сисадмін 12-ї експедиції.
"По інтернету з давніх часів ходить історія про романтичну професію Перевертача Пінгвінів. Справа в тому, що ці нещасні нелітаючі пташки дуже люблять стояти на крижині й дивитися вдалину. І якщо раптом над ними пролітає літак, то пінгвіни задирають голову, поки не впадуть на спину. А піднятися зі спини їм уже не дозволяє будова тіла. Тому захисники природи наполягли, щоб на будь-якій антарктичній станції була спеціально підготовлена людина, яка ходить і перевертає нещасних пінгвінів, рятуючи їх від смерті", - йдеться у книзі.
Автор продовжує, що розповів цю історію у таборі підготовки експедиції журналістам, які сприйняли її серйозно: "Я навіть припустити не міг, що мене з цією історією покажуть ввечері по одному з центральних каналів…"
Насправді пінгвінів біля станції дійсно багато, але перевертати їх не потрібно. Вони можуть вправно рухатися суходолом, особливо ковзаючи по снігу чи кризі. А у воді взагалі перетворюються на вправних плаців.
Зі святом, шановні полярники!
Немає коментарів:
Дописати коментар