Сьогодні поговоримо про видатну українку Марію Башкірцеву — якою вона була і якою запам'ятав її світ.
Талановита й визнана художниця, перша українка, чиї картини придбав Лувр. Письменниця, авторка знаменитого «Щоденника», який вражав своєю відвертістю. Аристократка, красуня й модниця, водночас – феміністка («Народившись жінкою, я виснажила енергію на суперечки з долею», – писала вона). Інтелектуалка, що знала кілька іноземних мов і з юних літ захоплювалась Платоном і Аристотелем, читаючи їх в оригіналі. Космополітка – й справжня українка, на чому повсякчас сама наголошувала й охоче вбиралася в народний стрій.
Вона була зіркою паризької богеми: про неї пліткували, нею захоплювалися. Якби тоді існували соцмережі, Марія Башкірцева напевно була б блогеркою з мільйонною авдиторією фоловерів. Понад усе вона прагнула слави: «Якщо я не помру молодою, я сподіваюся залишитися в пам’яті людей як велика художниця, але якщо помру у розквіті, я хотіла би видати свій щоденник, який не може не бути цікавим». Вона померла у неповні 26, від туберкульозу. І таки ж стала знаменитою.
Марія (або Муся, як звали її рідні) народилася 23 листопада 1858 року в селі Гавронці на Полтавщині, поблизу Диканьки, в родині заможних землевласників.Батько, Костянтин Башкірцев, був сином генерала, учасника війни 1812 року. Освічений, не позбавлений літературного хисту, він очолював місцеве дворянство – мав титул дійсного статського радника.
Мати, Марія Бабаніна, харків’янка, була донькою полковника, бібліофіла й поціновувача мистецтв. Вона походила із старовинного роду, що тягся від татарських князів (водночас її мати Жюлі була француженкою), закінчила інститут шляхетних дівчат. Коли виходила заміж, звісно, за великим і чистим коханням, їй наворожили: «Син твій стане, як усі люди, а от донька буде зіркою». Власне, так і сталося.
Маленька Муся росла, оточена безмежною любов’ю рідних, які задовольняли усі її примхи. З дитинства вона виявила надзвичайну обдарованість: мала чудовий голос, грала на роялі й арфі, захоплювалась мистецтвом, брала уроки з фізики, хімії, математики. Обожнювала читати. А ще легко опановувала мови – володіла німецькою, англійською, італійською, французькою, знала давньогрецьку та латину.
Українську Марія знала теж, і потім, мешкаючи за кордоном, завжди наголошувала, що приїхала не з росії, а з України.
Село Гавронці, фото початку 20 століття
Все було б добре, але шлюб батьків виявився невдалим. Тож за кілька років шлюбу, у 1862 році, після численних домашніх чвар і публічних скандалів мати й батько розлучилися. Причому мав місце зовсім не типовий для імперії судовий процес: мати виграла справу в розірванні шлюбу й домоглась офіційної заборони для колишнього чоловіка бачитися з дітьми.
Забравши чотирирічну Мусю й дворічного Павла, вона перебралася в родинний маєток до своєї матері в селі Черняківка поблизу Чутового. Мальовниче село стояло на річці Коломак і вражало краєвидами. Тут Муся провела своє дитинство. Аж до 12 років – тоді, у 1870-му, батьки нарешті дійшли згоди й вирішили «поділитися» дітьми: син лишився з батьком, донька – з матір’ю. І мати з Марією та її рідна сестра Надія з її дочкою Діаною разом поїхали за кордон. Такий собі пересувний
жіночий караван у пошуках щастя.
Спершу був Відень, потім – Баден-Баден, Женева. Осіли ж українки, маючи кошти від продажу родового маєтку, на французькій Рів’єрі, у Ніцці, а згодом перебралися в Париж.
Марія часу не гаяла – постійно займалася музикою, малюванням. А ще сама собі склала програму навчання і займалася по 9 годин щодня, так, що за півроку освоїла трирічний курс гімназії.
Тоді ж почала вести і свій щоденник – на це її надихнула перша закоханість.
Картина Марії Башкірцевої “Весна”
Пізніше дівоче серце ятрило чимало інших аристократів. Однак захоплення швидко минали.
А от щоденник – то було серйозно. Що в ньому писала 12-річна дівчинка, провінціалка з-під Полтави? Багато чого. Було там і жадання слави («Я створена для титулів. Слава, визнання, популярність скрізь – ось мої мрії»), і початки фемінізму («Вийти заміж і привести купу дітей! Чому ні? Але кожна прачка в змозі це робити»).
Допитлива, глузлива й гордовита, навіть у підлітковому віці Марія знаходила заняття, не типові для панянок її кола. Наприклад, читала в оригіналі Платона й Аристотеля, а ще Гомера, Горація, Плутарха, Тібулла, Данте, Ларошфуко, Шекспіра, Бальзака, Флобера, Мопассана, Дюма, Золя, Діккенса. Грала на арфі, роялі, органі, гітарі, мандоліні, цитрі.
Маючи гарний голос (мецо-сопрано в три октави), чудово співала й мріяла стати оперною співачкою. Навіть мала прослуховування у відомого французького педагога з вокалу, професора П’єра-Франсуа Вартеля, який захоплено мовив: «Голубонько, у мистецтві співу на вас чекає велике майбутнє».
На жаль, не сталося: запалення гортані перетворилося на хронічний ларингіт, назавжди позбавивши дівчину її чарівного голосу. А потім Марія дізналася, що у неї сухоти: бронхи й легені серйозно уражені. Вона почала глухнути. Доводилося марнувати час на водах, раз у раз відчуваючи вогкий подих підступної смерті. Жити швидко, бо хтозна, скільки їй відпущено…
Марія Башкірцева “Автопортрет”
І це був вибір на користь живопису. Остаточно Марія зробила його у 1876 році, подорожуючи Італією. Її так зачарували полотна Тіциана, Рубенса, Ван Дейка, що вона могла днями милуватися ними в галереях.
У Римі дівчина почала брати уроки живопису в українського художника польського походження Вільгельма Котарбінського, який допомагав розписувати Володимирський собор у Києві, і вже на одному з перших за півтори години написала натурний портрет. «Я задоволена собою, і якщо кажу це, значить, я заслужила. Я прискіплива, і мені важко задовольнитися чимось, особливо собою», – писала вона у щоденнику.
Марія працювала з недитячою зосередженістю й постійно прагнула самовдосконалення. Вона зосередила всі свої зусилля на мистецтві, прагнучи зробити його справою життя. Якщо плани, то винятково амбітні – це було дійсно про неї.
У тому ж 1876-му Марія з великою радістю провідала батьківщину й усю рідню, згадавши своє дитинство. Вона гостювала в любих Гавронцях, Черняківці, а також у маєтку князя Сергія Кочубея, полтавського предводителя дворянства, у Диканьці.
Розпещена європейськими красотами, дівчина була вражена: «За красою саду, парку, будівель Диканька суперничає з віллами Борґезе і Доріа в Римі… І це в Україні! Дуже шкода, що світ і гадки не має про існування цього місця».
Марія також писала у щоденнику: «Розважалась я тим, що перемовлялася з селянами, яких зустрічала дорогою до лісу, і, уявіть собі, я дуже добре розмовляю українською».
Марія Башкірцева в українському костюмі
Приміряла й детально описувала національний стрій: «Повсякденний український одяг складається із сорочки з грубого полотна з широкими набираними рукавами, вишитими червоними і синіми кольорами, шматка чорного сукна домашнього виробництва, в який загортаються від пояса. Ця частина одягу коротша за сорочку, вишитий край якої виглядає знизу. Сукно притримує різнокольоровий шерстяний пояс. На шию вішають багато намиста, а голову прикрашають стрічками. Волосся заплітають в коси і на кінцях перев’язують стрічками. Я попросила, щоб мені купили такий костюм в однієї селянки, одягла його і в супроводі наших пішла до села».
Варто сказати, що народний стрій дуже личив Марії, та й кому він не личить?
Маєток Кочубеїв у Диканьці
Та найбільше часу вона провела в товаристві свого батька, якого майже не пам’ятала – і тепер знайомилась заново.
Вишуканими манерами, веселою вдачею, врешті-решт, красою донька полонила батькове серце. Вона й не приховувала, що їй це вкрай необхідно – вона мала у планах вивезти татка за кордон й помирити з мамою, аби відновити повноцінну сім’ю. Душевні розмови не минули марно, й уперта Муся таки домоглася свого. Залишивши коханку-утриманку на Полтавщині, Костянтин Павлович рушив до Парижа. Й батьки, що усі останні 14 років мали почуття одне до одного, нарешті помирилися.
Повернувшись до Парижа, Марія вступила до приватної Академії живопису Жульєна. Це було єдине місце, куди приймали студіювати живопис панянок. Тут не байдикували: малювали з 8 ранку до полудня, потім, після годинної перерви, до вечора.
Зосередилась на словах майстра: «Завдання живопису – не в тому, аби копіювати натуру, а в тому, щоб її проявляти». І, власне, на живописі.
Картина Марії Башкірцевої “Жінка з дитям на прогулянці”
Скоро вона зрозуміла, що, аби досягти успіху в тогочасному паризькому митецькому світі, невтомної праці замало. Не менше важили й знайомства, позитивні рецензії, протекції. І стать теж.
Марія знала, що її шлях до омріяного паризького Салону буде складним ще й через те, що вона – жінка. Так, вона обрала кар’єру, чи не найменш доступну для жінок – ученицям художніх шкіл навіть не дозволяли малювати оголену натуру. І заборона на знання про власне тіло була абсолютною. Талант тут мало що змінював.
Свій гнів і протест Марія висловила, дописуючи до феміністичної газети «Громадянка» під псевдонімом Полін Оррель. Це були гострі критичні статті, в яких йшлося передусім про мистецьку сферу та роль жінок у ній: «З поблажливою іронією ви питаєте, скільки великих художниць було серед жінок? Панове, були, й це дивовижа, зважаючи на ті складнощі, які їм
доводилося долати». Водночас їй самій пощастило – її картини виставлялися в Салоні, навіть кілька років поспіль.
Картина Марії Башкірцевої “У студії Жульєна”
Те, що Марія має талант, педагоги помітили одразу. Протуркали усі вуха метрові, мсьє Жульєну, і якось він сам навідався на урок. А потім сказав: «Мені здавалося, що її студії – то примха розпещеної дитини, але, мушу визнати, вона справді працює. У неї є сила волі, і вона щедро обдарована».
Він не йняв віри, що маленька «Марі Рюс», як він називав Башкірцеву, ніколи раніше не брала уроків професійного малювання. А Марія, отримавши те, чим марила, днювала й ночувала за мольбертом. І нещадно картала себе за змарнований час: «Чому я не почала займатися живописом раніше? Скільки років геть згаяно!». І тут же додавала: «Настільки швидкоплинне життя, що не має сенсу, бодай одну мить, вдаватися до того, що не дарує тобі задоволення».
Невдовзі про виставлену Маріїну картину сказали: «Це робота юнака. Тут є нерв, є натура». Їй таки вдалося обманути публіку. Але якою ціною? Дівчина була такою виснаженою, що лікарі наполягли: терміново на води! Студії на час довелося припинити.
Картини Марії Башкірцевої із серії “Посмішка”
Потім за два роки опанувала семирічний курс навчання в академії. І стала виставлятися в Салоні. Першою такою титулованою картиною стала «Молода жінка читає» (1880 рік). Це був справжній тріумф для, власне, дебютантки.
Роботи Марії були виставлені в Салоні і в наступні роки – про неї стали писати й за кордоном, вона стала знаменитою. Її картини не лише вражали глядачів та отримували схвальні відгуки в пресі, а й добре продавалися (хоча заможній Марії до того було байдуже). Щоправда, підписувати їх доводилося так химерно, щоб можна було подумати, що автор – чоловік.
Псевдонімами Марії були Marie Constantin Russ та Andrei (але й Mademoiselle Mari Russ – без лукавства).
Картина марії Башкірцевої “Молода жінка читає”
Загалом Марія Башкірцева створила понад 150 полотен, 200 малюнків та ескізів і кілька скульптур. Особливо вдавалися їй портрети й жанрові сценки. Їх вона малювала не лише у Франції, а й в Україні, куди поверталася ще двічі – у травні 1881-го та у жовтні 1882-го. В принципі заперечуючи гніт, підпорядкування, вона відкидала й підданість великої імперії – почувалася українкою й цікавилася усім українським: корінням, культурою, мистецтвом.
Гі де Мопассан
У ближчому оточенні Марії Башкірцевої не було людей, здатних зрозуміти й належно оцінити її складну натуру, її досягнення. Вона ж хотіла б мати такого співрозмовника – гідного, авторитетного, рівного (або й того, перед ким вона могла б схилятися).
Дівчина зважилася написати одному з найзнаменитіших своїх сучасників – Гі де Мопассану. Звісно, йому писало чимало екзальтованих шанувальниць, але цій незнайомці він чомусь поспішив відповісти. Певно, одразу відчув непересічність її оцінок і суджень. Так із дівочої примхи зав’язалося дуже цікаве листування.
Художниця й письменник обмінювалися як компліментами, так і доволі в’їдливими зауваженнями. Мопассан, звиклий до швидких перемог у жіноцтва, був приголомшений інтелектом, стилем, а почасти й зухвалістю дами-інкогніто. Він навіть роздратовано припустив, що йому пише якийсь старий зануда, а не молода дівчина. І, спершу зверхньо повчаючи адресатку,
він врешті-решт був так заінтригований, що палко просив особистого знайомства. Марія ж, так і не знявши маски, різко обірвала це спілкування. Чому? Аби ж знати.
Напевно, вона не прагнула більшого – хіба цього епістолярного двобою зі світським левом, ловеласом, гульвісою й одним із кращих новелістів усіх часів. Двобою, який можна було порівняти і з захопливою шаховою партією, і з віртуозним фехтуванням, або й з витонченим тролінгом.
Згодом, дізнавшись про ранню смерть Башкірцевої, Мопассан розпачливо вигукнув: «Це була єдина Троянда в моєму житті, чий шлях я усипав квітами, якби знав, що він буде такий яскравий і такий короткий!».
Марія так і залишилась для нього трояндою – білою, чарівною, бездоганною, і водночас з міцними, колючими шпичками.
Марія Башкірцева за роботою
Йшов 1884-й, хвороба прогресувала. Восени Марія Башкірцева вже не могла працювати стоячи, тому писала картини, сидячи в інвалідному візку. «Лікар сказав, що я ніколи не вилікуюся», – зазначила вона після чергового медичного огляду.
Водночас, знаючи про свою приреченість, поспішала залишити по собі слід, втекти від неминучого забуття – починала нові картини, багато працювала. Вона взагалі хотіла встигнути ще так багато… Але 31 жовтня 1884 року відійшла у засвіти в оточені найближчих – матері, тітки та вірної служниці Розалії.
Ховали Марію у всьому білому: одяг, труна, квіти, карета й коні – все було сніжно-біле. А на могилі на цвинтарі Пассі в Парижі звели капличку, в якій розмістили незакінчену роботу художниці «Святі дружини», а ще поставили її мольберт і палітру.
За рік по смерті художниці в Парижі відбулася її велика персональна виставка. Деякі її роботи закупили музеї, зокрема Люксембурзький, інші лишилися у Луврі.
Капличка на могилі Марії Башкірцевої
Наразі оригінали картин Башкірцевої є рідкістю: більшість її робіт згодом була перевезена матір’ю в родовий маєток в Гавронцях, однак у буремному 1917-му половина зібрання загинула під час пожежі, ще половина не пережила бомбардувань Другої світової. Відомо, що близько 40 картин Марії належать музейним зібранням росії, ще 20 – Франції, 3 – Україні (зокрема, у Дніпрі, Харкові та Сумах) і по одній картині є в Греції, Алжирі, США, Чехії, Сербії, Нідерландах.
Попри все, ім’я Марії Башкірцевої не забуте. Воно викарбуване на скульптурі «Безсмертя» у Люксембурзькому музеї – серед восьми інших видатних французьких митців, які померли дуже молодими. У Ніцці її ім’ям названа одна з вулиць. Є й французька нагорода молодим художникам імені Башкірцевої.
Пам’ятають Марію і в Україні, особливо на її батьківщині, на Полтавщині – там її іменем названо вулицю й школу. У її рідному селі Черняківка працює музей Башкірцевої. Щороку там проводиться мистецьке свято «Маріїна долина» на її честь, з виставками художніх творів.
.jpg)
