3 вересня –Міжнародний день орхідей

                                            

Міжнародний день орхідей (International Orchid Day) відзначають щороку в перший четвер вересня. Ініціатива присвячена одній із найдивовижніших груп рослин на планеті — орхідеям, різноманіття яких значно ширше за звичні фаленопсиси на домашньому підвіконні.
У 2026 році Міжнародний день орхідей відзначається 3 вересня.

Десь у тропічному лісі орхідея росте високо на гілці дерева, навіть не торкаючись землі. В Австралії існують види, здатні провести під землею практично все життя. Одні квіти пахнуть парфумами, інші імітують запах комах. Деякі настільки точно копіюють самок певних видів бджіл, що cамці намагаються з ними спаровуватися — і мимоволі переносять пилок.

А одна з найважливіших для людини орхідей узагалі стоїть на кухонній полиці.

Це ваніль. Бо ваніль — це орхідея. Точніше, натуральну ваніль отримують із плодів орхідей роду Vanilla, насамперед Vanilla planifolia.

Тобто «стручок ванілі» — це плід тропічної орхідеї. Саме після ферментації та сушіння він набуває знайомого ванільного аромату.

Родина орхідних налічує приблизно 28–30 тисяч відомих дикорослих видів, а селекціонери створили ще величезну кількість гібридів. Орхідеї живуть майже по всій планеті — від тропічних лісів до холодних широт. Існували вони ще тоді, коли Землею ходили динозаври.

Тож називати орхідею просто красивою кімнатною квіткою — приблизно те саме, що називати океан великою калюжею.

                                                   Квітка з майже 90-мільйонною історією

Орхідеї — дуже давня група рослин. Сучасні генетичні дослідження дозволяють припускати, що їхній спільний предок існував приблизно 90 мільйонів років тому або навіть раніше. Це означає, що перші орхідеї з’явилися ще в крейдовому періоді й десятки мільйонів років співіснували з динозаврами.

Згодом вони розселилися практично по всьому світу.
Сьогодні дикі орхідеї можна знайти на всіх континентах, крім Антарктиди: у вологих тропіках,
болотах, горах, помірних лісах і навіть поблизу Арктики. Особливо багато їх у тропіках.Там орхідея часто поводиться зовсім не так, як кімнатна рослина в горщику. Вона оселяється на дереві й використовує його лише як опору, не висмоктуючи з господаря поживні речовини. Такі
рослини називають епіфітами.

Приблизно 70% орхідей ведуть саме такий спосіб життя. Їхнє коріння висить у повітрі, поглинає
вологу після дощу та навіть може брати участь у фотосинтезі.

Тому одна з найпоширеніших помилок власників домашніх орхідей — намагання поводитися з ними так само, як із геранню чи фікусом.

Для багатьох орхідей звичайний ґрунт — зовсім не природний дім.

                                                    Орхідея, яка вміє прикидатися бджолою

Якщо рослини здатні бути хитрими, орхідеї претендували б на чемпіонство.Більшість квітів пропонують комахам чесну угоду: прилітай за нектаром, а дорогою перенеси мій пилок. Деякі орхідеї вирішили заощадити на винагороді. Наприклад, представники роду Ophrys імітують зовнішність самок певних комах. Квітка може повторювати форму тіла, забарвлення, ворсинки й навіть хімічні речовини, схожі на статеві сигнали самки.

Самець прилітає й намагається спаруватися з квіткою. Нектару він не отримує. Зате орхідея прикріплює до нього пилок. Коли ошуканий самець повторює помилку на іншій квітці, запилення завершено. Біологи називають таку поведінку псевдокопуляцією.
З погляду комахи ситуація доволі образлива. З погляду еволюції — блискуча.

                           Орхідея, через яку Дарвін передбачив існування невідомої комахи

У XIX столітті Чарльзу Дарвіну показали мадагаскарську орхідею Angraecum sesquipedale.
У її квітки був надзвичайно довгий нектарний шпорець. Нектар знаходився так глибоко, що виникало очевидне запитання: хто взагалі здатний до нього дістатися?

Дарвін припустив, що на Мадагаскарі повинна існувати комаха з надзвичайно довгим хоботком,
здатним проникати всередину квітки. На той момент такої комахи наука не знала. Згодом потрібного бражника справді виявили.

Так одна квітка допомогла передбачити існування тварини, яку науковці ще навіть не описали.
Історія стала одним із класичних прикладів того, наскільки тісно можуть еволюціонувати рослина та її запилювач.

Орхідеї вражають не лише квітами. Їхнє насіння належить до найдрібнішого серед усіх рослин. Воно настільки крихітне, що схоже радше на пил.

Одна насіннєва коробочка може містити до кількох мільйонів насінин. Але є проблема: у них практично немає запасу поживних речовин, необхідного для початку життя. Тому молода орхідея вступає в складні стосунки з грибами.

Гриб проникає в насінину та забезпечує її речовинами, без яких проростання часто просто неможливе. Для багатьох видів цей союз критично важливий на ранніх етапах розвитку.

Виходить дивна картина. Доросла орхідея може роками жити високо на дереві, обманювати комах і демонструвати одну з найскладніших квіток у рослинному світі.

А починає життя як порошинка, яка без допомоги гриба не здатна навіть нормально прорости.

                                                                   Квітка, яку ми їмо

Є велика ймовірність, що людина, яка ніколи не вирощувала орхідей, усе одно регулярно користується продуктом однієї з них. Ваніль отримують з орхідеї Vanilla planifolia.

Це тропічна ліана з зеленувато-жовтими квітами та довгими плодами, які в побуті називають
ванільними стручками. Саме після складної обробки вони набувають знайомого солодкого аромату.

Таким чином, аромат ванільного морозива, крему, випічки чи парфумів має дуже несподіване
ботанічне походження.

Перед нами не просто спеція. Перед нами продукт орхідеї. Причому це фактично єдина представниця величезної родини орхідних, яку масово вирощують як продовольчу сільськогосподарську культуру.

                                           XIX століття: Європа захворіла на «орхіделіріум»

У вікторіанській Британії багаті колекціонери буквально збожеволіли на орхідеях. Для цього захоплення навіть виникло слово — orchidelirium, «орхіделіріум».Екзотична орхідея могла бути символом грошей, статусу й зв’язків. Колекціонери фінансували експедиції до тропіків, а професійні мисливці за рослинами вирушали в Південну Америку та Азію в пошуках рідкісних видів.

З лісів вивозили тисячі рослин. Значна частина гинула дорогою до Європи, інша — вже в теплицях власників, які ще погано розуміли вимоги тропічних видів. Королівське садівниче товариство Великої Британії згадує XIX століття як період справжньої орхідейної одержимості, коли європейські збирачі активно шукали екзотичні рослини у тропічних лісах.

Ціна особливо рідкісного екземпляра могла бути величезною.
Орхідея стала для вікторіанців тим, чим для інших епох були рідкісні картини, породисті коні або дорогоцінне каміння.

І наслідки цього захоплення деякі дикі популяції відчувають досі.Орхідею іноді доводиться охороняти камерами. Здавалося б, навіщо ставити відеоспостереження біля квітки? Але саме так охороняють деякі надзвичайно рідкісні дикі орхідеї.

У Великій Британії венерин черевичок справжній (Cypripedium calceolus) колись був значно поширенішим. Через втрату природних місць існування та шалений попит колекціонерів він майже зник.

На початку XX століття вид у Британії вважали фактично втраченим, поки 1930 року не знайшли невелику вцілілу колонію. Її місце розташування десятиліттями тримали в таємниці.

Сьогодні рослини контролюють камерами, а в сезон за ними стежать охоронці. Паралельно працює програма повернення виду в природу.

Це звучить як сюжет про охорону коштовностей. Певною мірою так воно і є. Тільки коштовність жива.

                                                      Чому орхідеї виглядають так дивно

У квітки орхідеї зазвичай шість основних частин оцвітини, але одна з пелюсток різко відрізняється від інших.

Її називають губою, або лабелумом.
Вона може бути великою, хвилястою, плямистою, покритою волосками чи мати фантастичну форму. Для запилювача це посадковий майданчик і водночас рекламний щит. Є ще одна цікава деталь.

У багатьох орхідей під час розвитку квітка повертається приблизно на 180 градусів, тому губа, яка спочатку розташовувалася зверху, зрештою опиняється внизу.

Те, що ми сприймаємо як елегантну симетрію орхідеї, насправді є складною конструкцією, сформованою мільйонами років взаємодії з комахами та іншими запилювачами. Квітка красива не випадково. Ця краса працює.

Орхідея не паразитує на вашому дереві.Коли люди бачать тропічну орхідею на гілці, її нерідко приймають за паразита. Але більшість епіфітних орхідей дереву не шкодять.

Вони використовують стовбур або гілку як місце проживання — своєрідну квартиру на висоті. Воду отримують з дощу та повітря, а поживні речовини — з органічних решток, які накопичуються навколо коренів.

Це пояснює й дивне товсте коріння домашніх фаленопсисів. Його не обов’язково потрібно негайно запихати назад у горщик.

Для рослини повітряне коріння — нормальна частина життя.Вони здаються тендітними, але це оманливе враження.
Орхідея легко створює образ примхливої аристократки рослинного світу. Насправді як група орхідеї виявилися надзвичайно успішними.

Десятки тисяч видів, величезний ареал, різні способи запилення, здатність жити на деревах, камінні й під землею — усе це свідчить не про тендітність, а про виняткову пристосовуваність.
Навіть звичайний кімнатний фаленопсис може цвісти шість-вісім тижнів, а деякі різновиди — значно довше. За правильного догляду рослина здатна цвісти повторно.

Для багатьох популярних домашніх орхідей достатньо яскравого розсіяного світла, правильного
поливу й нормальної циркуляції повітря.

Тож репутація рослини, яка нібито помирає від одного неправильного погляду, дещо перебільшена.

Але дикі орхідеї сьогодні справді в небезпеці.
Еволюція дала орхідеям фантастичну здатність пристосовуватися. Людство створило проблеми, до яких пристосуватися значно складніше.

Серед головних загроз — знищення природних екосистем, вирубування лісів, незаконний збір і
торгівля дикими рослинами та зміна клімату. За оцінками дослідників Kew, під загрозою може
перебувати близько 56% видів орхідей.

Особливо небезпечна сама популярність цих квітів.Рідкісний вид автоматично стає бажаною здобиччю колекціонера, а видалена з природи орхідея нерідко гине через дуже специфічні вимоги до грибів, запилювачів і мікроклімату.

Тому сучасне колекціонування має просте правило: дикій орхідеї місце там, де вона росте.
Для домашньої колекції існують рослини, розмножені в розсадниках.

                                                   Чому орхідеям знадобився власний день

Міжнародний день орхідей не належить до офіційних дат ООН. Це тематична ініціатива, яку популяризує Orchids Info і яку щороку проводять у перший четвер вересня.
Але привід виявився значно цікавішим за звичайне «свято красивої квітки».
Орхідеї дозволяють побачити еволюцію буквально на підвіконні.

У їхній історії є динозаври й Дарвін, гриби й бджоли, вікторіанські авантюристи й сучасні браконьєри, ванільне морозиво та квіти, які потрібно охороняти відеокамерами.
Можна просто поставити орхідею на стіл і милуватися її цвітінням. А можна придивитися до неї уважніше. До дивної губи квітки. До товстих сріблястих коренів. До майже неприродної симетрії пелюсток.

І згадати, що перед нами результат приблизно 90 мільйонів років еволюційних експериментів.
Можливо, саме тому орхідеї так легко перетворили людей на колекціонерів. Вони виглядають не
просто красивими. Іноді вони виглядають так, ніби природа вирішила показати, наскільки далеко може зайти її фантазія.

13 серпня — Міжнародний день вовка

13 серпня світ відзначає Міжнародний день вовка (International Wolf Day) — день, покликаний вшанувати роль вовків у природі, розвіяти міфи про «страшного хижака» й звернути увагу на сучасні виклики збереження цього надзвичайного виду. Міжнародний день вовка — свято хижака, що рятує екосистеми.

У байках — лиходій, у природі — лікар дикої природи. Вовки займають важливу роль в екосистемах, контролюють популяції копитних, знижують поширення хвороб і навіть сприяють відновленню ландшафтів. Їхнє повернення — одне з найбільших досягнень сучасної охорони природи.

Вовк (Canis lupus) — хижий ссавець родини псових, предок домашнього собаки. Вовки живуть зграями, очолюваними альфа-самцем і самкою, полюють спільно, мають складну ієрархію та унікальну систему спілкування через виття.

Кожне виття — як відбиток пальця — унікальне. Вони використовують його для:
    •координації зграї,
    •позначення території,
    •пошуку зниклих членів зграї.

Вовк (Canis lupus)  — найпоширеніший, мешкає в Європі, Азії, Північній Америці.
   – Арктичний вовк — підвид сірого вовка, пристосований до життя в умовах вічної мерзлоти.
  – Індійський вовк (Canis lupus pallipes) — рідкісний підвид, що мешкає в Індії, Пакистані й Ірані, майже повністю живе поза заповідниками.
  –  Ефіопський вовк — один із найрідкісніших у світі (менш як 500 особин), ендемік гірських районів Ефіопії.

                                                                         Індійський вовк

                                                                           Сірий вовк

                                                                       Ефіопський вовк

                                                                  Арктичний вовк

                                                                Загрози для вовків

Вовки зазнають переслідувань, знищення та ізоляції з боку людини:

   • Полювання та браконьєрство — заради хутра або через конфлікти з фермерськими господарствами.
   • Втрата середовища проживання — розширення сільського господарства, вирубка лісів, урбанізація.
   • Негативна суспільна думка — образ «великого поганого вовка» досі викликає страх.

У Європі вовк є видом, що підлягає суворому захисту. Проте інтерпретації цього статусу відрізняються: деякі регіони Іспанії й Словаччини дозволяють часткове контрольоване відстрілювання, тоді як інші — повністю заборонили.

                                                              Чому вовки важливі?

    Контроль популяцій копитних
    – Без вовків популяції оленів і лосів швидко ростуть, що призводить до надмірного випасу й знищення рослинності.
    Ландшафтна трансформація
    У Йеллоустоні, після повернення вовків у 1995 році:
    – змінилась поведінка лосів,
    – відновились зарості верболозу,
    – повернулись бобри, птахи, риби,
    – зросла біорізноманітність.
    «Лікарі дикої природи»
   – Вовки першими знищують хворих або слабких тварин, що знижує поширення хвороб, наприклад, туберкульозу великої рогатої худоби (вивчено у Словаччині).
    Баланс хижаків
    – Контролюючи чисельність лисиць, вовки сприяють зростанню популяцій гризунів і птахів, які потерпають від лисиць.

                                                Вовки і люди: конфлікти та співіснування

Вовки можуть нападати на худобу, коли опиняються поруч із людськими поселеннями. Щоб зменшити конфлікти, в ЄС було створено платформу з питань співіснування людей і хижаків, яка рекомендує:

    •спрощення доступу до фінансової допомоги для фермерів,
    •компенсації за втрату худоби,
    •підтримку встановлення електричних огорож, використання пастуших собак,
    •просвітницьку кампанію про хижаків та методи запобігання конфліктам.

                                              Як відзначити Міжнародний день вовка?

1. Поширюйте правду про вовків
Навчайте дітей, друзів, учнів — вовк не ворог, а охоронець екосистеми.

2. Дивіться документальні фільми
Рекомендуємо: The Return of the Wolf to Yellowstone, How Wolves Change Rivers.

3. Підтримайте організації з охорони вовків
Пожертвуйте або усиновіть вовка у WWF — отримаєте сертифікат, м’яку іграшку й освітні матеріали.

4. Подорожуйте відповідально
Здійсніть еко-тур, щоб побачити вовків у дикій природі та підтримати охоронні програми.

5. Слідкуйте за законодавством
Ставайте на захист вовків, пишіть листи депутатам, підтримуйте петиції проти незаконного відстрілу.

                               

                                              Чому Міжнародний день вовка важливий?

Вовки — це не хижаки, це архітектори рівноваги. Їхнє повернення — це сигнал, що ми навчилися співіснувати з дикою природою. Їхнє зникнення — це дзвінок про системну дисфункцію.

Міжнародний день вовка — це шанування краси дикої природи, науки та відновлення, а також наш шанс змінити історію ставлення до хижаків.

                                                              

                                                             Цікаві факти про вовків

1. Сірий вовк — найпоширеніший вид.
Canis lupus, або сірий вовк, — найвідоміший представник свого роду, поширений у Північній Америці, Європі та Азії. За тисячоліття цей вид розділився на десятки підвидів — від білосніжного арктичного вовка до невеликого мексиканського, вразливого іберійського чи гімалайського, який мешкає високо в горах. Вовки здатні жити майже всюди, окрім тропічних лісів і надто посушливих пустель.
 Усі наші домашні собаки — це далекий нащадок саме сірого вовка.

Вовк — найбільший дикий представник родини псових. Його тіло високе, з довгими міцними ногами та широким черепом, що плавно переходить у вузьку морду. Пухнастий хвіст та густий підшерсток допомагають переживати найсуворіші морози.

Забарвлення може змінюватися від світлого до темно-сірого з вкрапленнями чорного й білого, трапляються і цілком чорні чи білосніжні особини. Але майже завжди морда та низ тіла світліші за спину. Не варто плутати цього виду з двома іншими, цілком окремими видами вовків — червоним вовком (Canis rufus) та ефіопським вовком (Canis simensis).

2. Вовки — надзвичайно соціальні
Якщо вовк знаходить собі пару, то найчастіше — це на все життя. Саме така пара стає ядром зграї, тобто своєрідної «родини». Дорослі вовки можуть покидати рідну зграю, але довго самотніми не залишаються.
Полювання, виховання молоді, захист території — усе це відбувається завдяки злагодженій командній роботі. Усередині зграї міцні зв’язки підтримуються через гру, взаємне вилизування шерсті та інші «соціальні ритуали».

3. У вовчій родині панує гармонія, а не боротьба
Популярні колись терміни «альфа» і «бета» вже майже зникли зі словника вчених. Дослідження показали: у дикій природі зграя — це насамперед сім’я, де головні ролі належать парі батьків, а не переможцям жорстоких боїв. Молоді вовки не намагаються силою відібрати владу — вони просто йдуть будувати власну зграю.

4. Вовки виховують малят у лігвах
Для народження й виховання потомства вовки шукають затишні місця — розщілини в скелях, дупла дерев або покинуті нори інших тварин. Їхні підземні «дитячі» можуть бути справжнім лабіринтом із тунелями довжиною до чотирьох метрів.
Сезон парування зазвичай триває з лютого по березень. Через 63 дні після спарювання з’являються від чотирьох до шести вовченят.
Годівля молоком триває у середньому 45 днів. Статева зрілість настає приблизно у 22 місяці, хоча соціальна структура зграї часто відкладає перше спаровування на пізніший вік. У дикій природі зафіксовані випадки, коли самиці народжували у 10-річному віці.

5. Пара — на все життя
Вовки відомі своєю вірністю. Вони залишаються разом роками, очолюючи зграю і визначаючи, де полювати та кому їсти першим. Якщо один із пари гине, інший шукає нового партнера лише після цього.
Лідери зграї — батьки
У більшості вовчих зграй потомство з’являється лише у домінуючої пари — самець і самиця, які зазвичай є батьками решти членів зграї. Але якщо в певному регіоні достатньо здобичі, у зграї може бути кілька виводків за сезон.
Соціальна ієрархія підтримується демонстраціями сили, складними вітаннями та поведінкою підпорядкування.

6. Рекордні території проживання
Лише люди можуть позмагатися з вовками за масштаб поширення. Колись вони жили від Гренландії до Північної Африки, від Аляски до Гімалаїв. І навіть сьогодні вовки здатні виживати і в тундрі, і в горах, і в пустелях.
Їхні території величезні — у США окремі зграї займають ділянки до 1600 км², щодня проходячи до 50 км у пошуках здобичі.

7. Вовки впізнають одне одного по запаху
Вони здатні визначити, чи належить територія іншим, а також розпізнати конкретного члена зграї за запахом сечі. Домінантні вовки мітять територію кожні кілька хвилин.

    Поведінка підпорядкування
    Є два рівні:
    – Активна — вовк пригинається, облизує морду домінанта, підтискає хвіст. Таку поведінку спочатку демонструють вовченята, щоб викликати годування, а потім зберігають у дорослому віці.
    – Пасивна — вовк лягає на бік або спину, відкриваючи живіт, іноді відводячи лапу для огляду. Це знак повного прийняття чужого домінування.
    Вуха, хвіст і поза — це кодекс сигналів
    Прямі вуха і показані зуби — гнів, вуха назад і примружений погляд — підозра, притиснуті вуха — страх, грайливе “поклоніння” — запрошення до гри.
    Феромони — хімічні послання
    Запахові залози на лапах, хвості, біля очей, ануса та статевих органів допомагають передавати інформацію, наприклад, про готовність самиці до спаровування.

8. Вовки втратили третину своїх земель
За останні століття люди забрали у вовків третину їхнього природного ареалу. Деякі підвиди зникли назавжди: японський вовк, флоридський чорний, сіцілійський, великий рівнинний…

Чи виють вовки на місяць?

9. Вони не виють на місяць
Романтичний образ вовка, що виє на повний місяць, — просто легенда. Насправді виття — це спосіб спілкування. Кожен вовк має свій унікальний «голос», який чути на відстані до 16 км.
Мова вовків складається з трьох “діалектів”

    Мова тіла: положення і рухи тіла, вирази морди.
    Звуки: виття, гавкіт, скиглення, гарчання.
    Запахи: мітки сечею, фекаліями, феромони.

Гавкіт — застереження або сигнал тривоги, скиглення — прохання чи знак капітуляції, гарчання — попередження про небезпеку чи прояв домінування.

10. Вовки — вершина харчового ланцюга
Ніхто не полює на вовків, окрім людини. Вони злагоджено атакують великих копитних — лосів, оленів. І ця роль хижаків — життєво важлива для екосистем.
Приклад — Єллоустоун. Коли у 1920-х вовків там знищили, популяції оленів розрослися, рослинність зникла, ріки почали розмиватися. Повернення вовків у 1990-х відновило баланс: знову виросли дерева, повернулися бобри, птахи та інші тварини.

11. Найбільший ворог — людина
Вовків вбивали заради хутра, «захисту» худоби або просто як спортивний трофей. І навіть сьогодні антиприродні програми знищення тривають.
Попри міфи, напади на людей трапляються надзвичайно рідко.

12. Розумні мисливці
Полювання вовків — це продумана операція. Одні женуть здобич, інші перерізають шлях або чекають в засідці. Вони можуть розвивати швидкість до 61 км/год і долати кілометри без зупинки.

Щелепи вовка змикаються з силою близько 680 кг — цього достатньо, щоб переламати стегнову кістку лося. За один раз дорослий вовк може з’їсти до 9 кг м’яса.
Хоча вовки полюють злагоджено — переслідують, блокують шляхи, атакують з боків і ззаду, — більшість атак не закінчується успіхом.
Вовки можуть проходити до 200 км за день, рухаючись у середньому зі швидкістю 8 км/год, але під час погоні розвивають швидкість 55–70 км/год і можуть гнати здобич до 20 хвилин, долаючи 5 км.

13. Вовк — гігант серед родичів
Він найбільший представник родини псових. У середньому північний самець сягає 76 см у холці та важить до 65 кг. Найбільші вовки живуть у Канаді, на Алясці та в північній Азії.

14. Перші у списку під загрозою
У 1973 році вовків внесли до списку під загрозою зникнення у США. Деякі підвиди, як гімалайський вовк, і досі офіційно вважаються вразливими.
Популяції вовків скорочуються через браконьєрство, отруєння, пастки й втрату місць проживання. Щоб зберегти цих хижаків, потрібні нові закони, освітні програми та гуманні методи співіснування.

Вовки регулюють чисельність копитних і тим самим підтримують баланс екосистем. Хоча їх часто звинувачують у нападах на худобу, дослідження доводять, що такі випадки поодинокі.

У минулому вовків масово винищували заради хутра або як «шкідників». Сьогодні їм загрожують хвороби (наприклад, парвовірус), паразити та генетичне змішування з собаками і койотами.

Програми повернення вовків у місця, де вони зникли, приносять результати.

                                                

                                                    Чисельність вовків і тенденції в Україні

Вовк (Canis lupus) в Україні історично не має спеціального національного охоронного статусу (не внесений до Червоної книги) і вважався мисливським видом із дуже слабкими обмеженнями. Дані Міжнародного центру вовка (International Wolf Center) станом на 2018 рік фіксували для України «немає правового захисту».

Водночас тривають спроби посилити правовий захист: Міндовкілля у 2024 році повідомляло, що разом з екоорганізаціями напрацьовує зміни до законодавства щодо охорони вовка.

В Європі вовк загалом має високий охоронний статус у межах Бернської конвенції; у 2022 році LCIE/IUCN підготувала спеціальну оцінку стану виду по Європі для Сталого комітету Конвенції. Це рамка, до якої Україна поступово наближає політику.

Оцінки чисельності вовків В Україні сильно різняться за роками та методиками. Міжнародний центр вовка наводив орієнтир «понад 2 500» (оновлення 2018).

   За даними українських екоНУО, у 2024–2025 роках чисельність мігла зменшитися до ~2 000 та нижче, що пов’язують із відстрілом і деградацією популяції. Це сигнали тривоги, які потребують державної верифікації обліків.

                                                  Основні загрози для вовків в Україні

   • Переслідування людиною (незаконний відстріл, отруєння, пастки).
   • Втрата та фрагментація середовищ існування, конфлікти з тваринництвом.
   • Хвороби та генетичні ризики (змішування з бродячими собаками тощо).
    А сьогодні серед загроз для вовків також війна.

                                                               Які родичі у вовка?

Родичі вовка – у родині псових.
Окрім вовків, туди входять койоти, шакали, лисиці, домашні собаки та дикі різновиди.

Пам'ятаємо

 

Озеро Бакота (Бакотська затока) утворилося на місці затопленого села Бакота, яке було розташоване на півдні Хмельницької області, за 55 кілометрів від Кам’янця-Подільського.

Золота Долина України, територія, за яку століттями змагалися різні народи, сховали хвилі Дністра. Хоча Бакота є одним зі свідчень, що безперервність життя на берегах Дністра зберігалася з найдавніших часів. 16 тисяч гектарів родючих земель, 100 гектарів лісу, безліч виноградників та садів і 28 зниклих сіл, унікальне місце історії України – все поглинули хвилі Дністра 27 жовтня 1981 за наказом московської влади.

                                                     Людей змусили зруйнувати рідне гніздо

Офіційно метою було зведення каскаду гідроелектростанції на Дністрі. Однак хіба можна лише цим пояснити низку кроків, які зробила радянська влада під час затоплення села?

-Люди мали своїми руками зруйнувати своє родинне гніздо, інакше вони не отримали б компенсації від держави, - розповідає Тарас Горбняк, мешканець та дослідник історії знищеного села Бакота, - ти сам мав зруйнувати свою хату, вирубати дерева в своєму садку. Мав знищити все, що наживали роками твої діди та батьки. В іншому випадку не отримаєш до основної суми 700, 800, 1000 карбованців компенсації.

Науковець Олександр Вікірчак додає: "Якщо під затоплення підпадало кладовище, людей зобов’язували забрати останки своїх рідних. Екскаватором розривали могили, а люди мали збирати руками кістки своїх родичів". 
 
Окрім того, до села привезли бригади з тих, хто сидів у в’язницях. Їхнім завданням було руйнування, викопування "безхозних могил", скидання їх у спільну могилу – та заливання цвинтарів вапном. Дно майбутнього водосховища мало бути голе-голісіньке.

      Фото: як виглядала територія штучного озера Бакота до затоплення (район Старої Ушиці).  

Людям, які виїжджали, не запропонували допомоги з переїздом, вони мали залишити село самостійно. Щось перевозили вихідними, щось вечорами. Бо вдень вони працювали у радгоспах, боялися тавра – “нетрудовий елемент” та покарання.

На нових місцях влаштовували толоки, щоб якомога швидше збудувати нові оселі. Радянська влада жодної допомоги в переселенні не надавала. Від спільної біди рятувала тільки самоорганізація та взаємопідтримка.

 Прощалися мешканці зі своїм селом на Покрова, 14 жовтня.
 Cело вирішило зібратися разом в центрі. Вони розуміли, що вони востаннє вдома, востаннє разом. Їм заборонили переїжджати всім селом та селитися разом. Все, переконували, заради реалізації важливої державної програми, але вони вросли корінням в цю землю. Особливо важко було старшим людям.

- Вони всі разом ішли з дітьми, багато плакали. Село тоді вже не мало електроенергії. Йшли, йшли, дійшли до центру, усі так у круг зібралися, стали на коліна й розійшлися.

Існує дві версії розшифровки цієї назви:

1. “Бакота – “бокота” – кусень хліба ” (рум.)

2. “Бакота – бажане, чудове місце” (“ба” – приставка, корінь “кот”, “хот” – бажаний).

Більшість науковців підтримує другу версію.

Слово «бакота» трапляється також у культурах різних народів. У Габоні та Конго проживає плем’я бакота (або кота), в Індії є два поселення з такою назвою. Третина жителів села Фитьків, що на Прикарпатті, мають прізвище Бакота, на Волині є село Бакоти, а на Закарпатті — Бакти.

Кельтською мовою «бакота» означає долина, іспанською — заглибина, низ. Румунською — шмат хліба, турецькою — бачити далеко. 

                                                        Історія Бакоти: найголовніші дати

Археологічні розкопки вказують, що на цьому місці вздовж Дністра знаходилося безліч язичницьких святилищ та капищ (храмів), там же знаходили кургани з жіночими похованнями. Ймовірно, через це побутує легенда, що Бакота – це місце жіночої сили та центр відьмацьтва.

1024 рік – перша згадка про Бакоту у літописах, де пишеться про невеличке поселення на берегах Дністра.

1240 – Бакота вперше згадується, як найбільший адміністративний центр Дністровського Пониззя Русі Дольної. Населення Русі Дольної - русинів - називають подолянами. За часів Київської Русі – ця територія належить руським князям, пізніше – відходить до Галицького князівства, Галицько-Волинської держави. 

1255 – за Іпатівським літописом містом, в якому вже був замок та оборонні споруди, монголо-татарам здав намісник Данила Галицького – боярин Мілей. Ординці вимагали від мешканців знищити Бакотський замок та всі оборонні споруди.

1259 рік – Бакотський замок був зруйнований, а Бакота потрапила в татарське поневолення майже на сто років. 

У XIV—XV століттях на цих територіях існувало Подільське князівство, Подільське воєводство, Подільська губернія. Територія простягалася аж до Чорного моря. Столицею Поділля був Кам’янець-Подільськ, а найбільшими містами – Бакота, Теребовля, Звенигород, Брацлав, Калюс, пізніше – Хмельницький, Тернопіль, Вінниця.

1362 рік – Бакота та придністровські землі перейшли у підпорядкування великого князя Литовського Ольгерда, який розбив на Синіх водах загони татар. Він передав Поділля у керування своїх племінників – братів Коріатовичам. Вони почали відновлювати укріплення, щоб вберегтися від нових набігів татар.

Цей же рік - перша згадка про скельний чоловічий монастир, що знаходився на берегах Дністра. Литовці прийшли в Бакоту та побачили там ченців, про що був запис у літопису – “давно існуючий монастир”.

                              

                                  Бакотський Михайлівський печерний монастир

 За легендою, тут жив ченець Антоній Печерський, який пізніше переселився на Київські гори та заснував там Києво-Печерський монастир.

Перші християни тут з’явилися декількома століттями раніше, щонайменше у XI столітті. Водночас, дослідження вказують на те, що на місці монастиря стояло рідновірське капище, найстаріші археологічні знахідки у якому датують ІІ тисячоліттям до нашої ери.

Під час монголо-татарської навали середини ХІІІ століття в печерах переховувались не тільки ченці, але й селяни з довколишніх сіл. За легендою, їм пропонували зректись віри, а отримавши відмову, нападники замурували входи у печери разом з людьми.

Наразі служба в ньому проходить раз на рік – 14 серпня – саме в цей день до нього збираються люди із затопленого села Бакота.

Свято-Михайлівським його нарекли, оскільки на стіні однієї з печер знайшли кириличний напис  «Благослови Христос Григорія ігумена, давшого силу святому Михаїлу». Нижче хтось дописав меншими буквами «Григорій воздвиг мсто сє». Отже так отримали згадку про засновника і давню назву обителі – Свято-Михайлівський монастир.

Через затоплення села обвалилась верхня скеля Білої гори, де розташований монастир, разом з нею пішли у небуття печери і усипальниця з настінними розписами і фресками, які створені ще з одинадцятого до тринадцятого століття. З усього набутого століттями збереглися лише залишки келій і поховань монахів, велика кількість руїн Михайлівської церкви.

1431 рік -  між Польщею і Литвою було укладено перемир’я, за умовами якого Бакотська волость була визнана нейтральною прикордонною зоною між державами. Жителі Бакоти та її околиць вигнали в 1431 році зі своїх маєтків українських, польських і литовських феодалів, оголосили себе вільними людьми.

1434 рік повстання було придушене польсько-шляхетськими військами, замок зруйнований вже назавжди, а місто поступово втратив своє значення як адміністративний і господарський центр і в документах XVII ст. згадується лише як незначний населений пункт.

Кінець ХІХ століття – починаються археологічні розвідки на території Бакоти. Розкопки були проведені в 1891-1892 роках, але звіти про розкопки не збереглися. У 1963 року об’єднана археологічна експедиція на чолі з І.С. Винокуром виявила низку пам’яток черняхівської культури, слов’янські старожитності V-VIII ст. і давньоруського періоду ІХ – ХІІІ ст.

Після громадянської війни і аж до 1940 року по Дністру проходив кордон СРСР і королівської Румунії. Кордоном стає річка Дністер. Бакота стає прикордонним селом. Організовуються прикордонні застави. Кожен крок мешканців села контролюється.  Прохід до Дністра – тільки в певні дні під наглядом прикордонника, обробляти город – тільки спиною до Дністра, пасти худобу на березі – заборонено, вивішувати випрану яскраву білизну на ніч заборонено, в нічний час заборонялося, щоб світилися вікна будинків, вводиться обов’язкова паспортизація.

Статус прикордоння врятував село від голоду у 1933 році. У Бакоту демонстративно завозили хліб, аби румуни не побачили чогось зайвого.

Вони пережили війну, пережили важкий голод у 1947 році. Тоді вже не було кому напоказ годувати селян - за рік більше жителів села померло від голоду, ніж загинуло під час війни за 4 роки і 10 місяців.

З 1969 року почалися широкі стаціонарні розкопки в Бакоті (урочище Клин). Тут було простежено історичний процес формування “гнізд” слов’янських поселень першої і другої половин І тисячоліття н.е. і виникнення на їх основі важливого міського центру, яким стала столиця Пониззя – Бакота ХІІ-ХІІІ ст. Для будь-якої держави такі розвідки стали б приводом для глибшого дослідження та збереження цієї спадщини, але не для Радянського Союзу.

У 60-их роках, фактично одночасно з проведення археологічних розкопок, селом пішли слухи – село будуть затоплювати, а людей виселяти.

Село тільки почало оговтуватися. Їхній колгосп – передовик з вирощування лікарських рослин, які постачаються для потреб медичної галузі: ромашка, м’ята, нагідки, мак, подорожник, валеріана, алтей, перець – щедро квітнуть на полях. Після війни відкривається школа, будується музей історії села, бібліотека, новий клуб, дитячий садок, магазин, розширюється господарство відділення радгоспу.

Затопити село? Люди не вірять в це, хоча їм вже забороняють будувати нові хати. На початку 70-х років чутки формуються в чітке розпорядження: жителі діляться на 4 групи: одні купували будинки в різних сусідніх селах і переїжджають туди, інші будують в селі Колодіївка, треті – в с.Гораївка, четверті – в квартири с.Стара Ушиця.

У 1974 році в долині почали працювати оцінювальні комісії. Ці комісії вимірювали все, що мала родина: сарай, хлів, курник, дровітню, туалет, звісно ж, хату. Майно оцінювали в середньому в 3 – 3,5 тисячі карбованців. Гарні гроші – за умови, що зруйнують свій дім своїми руками.
На вулиці поставили бульдозер

Він був нагадуванням – завести його можуть в будь-який момент. Поспішайте. Господарства руйнували люди, дерева й кущі в долині вирубували спеціальні бригади. Потім усе це спалювалось. За проектом нова ГЕС не мала шлюзів, відповідно, не могла пропустити тонни дров, які б сплили на поверхню після затоплення. Коли навколишній ландшафт став нагадувати околиці Хіросіми після ядерного вибуху, сюди заїхали екскаватори, які зрівняли все із землею.

27 жовтня 1981 року село Бакоту зняли з обліку як неіснуюче. Разом із ним зникли ще близько 30 населених пунктів. Тоді ж пустили воду, що прибувала аж до 1987-го. За цей час рівень піднявся на 35-38 метрів.

 

«Підкорись, Дністре!», «Дністер перекрито», «Перемога на Дністрі» – такими радісними заголовками ряснів місцевий часопис «Прапор Жовтня»,  інформуючи радянських трудівників про новий значний здобуток народної влади.

1987-го вода досягла того рівня, який маємо сьогодні. Бакота – Золота долина України - опинилася під водою.

В Радянському Союзі цю подію називали перемогою людини над природою. Час показав, що це був екологічний злочин. Через будівництво ГРЕС сталося погіршення самоочисних властивостей річки, порушення гідрологічного режиму, зниження рівня і дефіцит води, погіршення якості води, висихання заплав і пов’язані з цим пожежі тощо.

Попри те, що село залите водою, люди приїздять до водної поверхні, щоб “підзарядити батарейки”. Бакота залишається місцем сили.

 

 

Що сьогодні святкуємо?

                                              

 

                                                      17 червня – Всесвітній день сміттяра

17 червня світова спільнота відзначає Всесвітній день сміттяра (Global Garbage Man Day). Це
професійне свято може здаватися не важливим, оскільки професія сміттяра не цінується у світі.
Тому мета цієї дати привернути увагу громадськості до величезних зусиль жінок та чоловіків, які підтримують наші міста та села в чистоті.

До сміттярів можна віднести фахівців, які збирають сміття, вторинну сировину та викиди з наших будинків та кварталів. Незалежно від того, чи є вони фахівцями з питань санітарії чи поводження з відходами, ми цінуємо їхню ретельну та невпинну працю.
Поводження з відходами виходить далеко за межі звичайного збору сміття. Очищення наших домівок, кварталів та цілих міст від сміття пов’язане з різноманітними послугами та програмами, що призначені для захисту нашого довкілля від забруднення та задля зменшення впливу сміття на навколишнє середовище. Це свято також відзначають провідні експерти у галузі, які працюють у галузі утилізації та переробки відходів, та роблять  надзвичайний вклад у розвиток нашої планети.

                                    Як виникла ідея відзначати Всесвітній день сміттяра?

Ініціатором впровадження Всесвітнього дня сміттяра є Джон Д.Арвуд – власник спеціалізованої
компанії з переробки відходів. Він розпочав свій бізнес у 1997 році, а потім почав поширювати
інформацію про свою діяльність в інтернеті.

Арвуд турбується про кожну людину у суспільстві. За кілька років існування своєї фірми він
зрозумів, що світ не цінує професію людей, які займаються утилізацією відходів. Це надихнуло його у 2011 році створити та повністю профінансувати перший День сміттяра. Для Арвуда дуже важливо, щоб суспільство визнало невтомну працю тих людей, що присвячують свої дні очищенню навколишнього середовища від сміття.

Всесвітній день сміттяра офіційно відзначається в Інтернеті в рамках ініціативи «Тиждень
працівників сфери переробки та утилізації відходів» (Waste & Recycling Workers’ Week). Адже,
галузь є набагато ширшою та окрім збору сміття охоплює діяльність, пов’язану з санітарією та
використанням земель. Також існує ціла галузь, яка займається наданням послуг з переробки. 1
Цей день нагадує про критично важливу роботу, яку виконують збирачі сміття, що часто стикаються з небезпечними умовами, включаючи вплив шкідливих речовин і ризик травмування. Їхні зусилля є життєво важливими для підтримки здоров’я населення та чистоти навколишнього середовища.

У всьому світі багато тисяч чоловіків і жінок беруть участь у переробці відходів.  Тому фокус Дня сміттяра з часом змінювався. За останні роки увага до Дня сміттяра надзвичайно зросла. Суспільні організації та громади з усього світу беруть активну участь у заходах святкування. Рівень залучення виявився настільки високим, що в майбутньому очікується суттєве збільшення
зацікавленості до свята з боку некомерційних організацій, підприємств, що працюють в галузях
переробки сміття, охорони довкілля тощо.

Арвуд також привертає увагу до «Космічного сміття» та намагається зрозуміти, як боротися із
зростаючою проблемою відходів, що обертаються навколо Землі.

                                         Цікаві факти про сміттярів та переробку відходів

   • Професія сміттяра має велику історію. Так, перше велике сміттєзвалище з’явилося у
Стародавній Греції, поблизу Афін у 400 році до нашої ери.

   • Щороку в США виробляється 250 млн. тонн комунальних відходів, до цього переліку входить сміття від комерційної, побутової та промислової діяльності. 

   • США займають перше місце з кількості сміття. Як показало дослідження, кожен американець
щодня «виробляє» 7 фунтів (3 кг) сміття. У Сполучених Штатах виробляється близько 30% світових відходів. Майже понад 50% продуктів використовується американцем лише одного разу, а потім викидається як відходи. 50% пластику було викинуто і ніколи не перероблено.

   • У США сміттярі не тільки збирають сміття, вони відповідають за його сортуванням.

    Зазвичай ми не замислюємось над тим, яку велику шкоду наносимо довкіллю. Наприклад, час
розкладання недопалків складає 15 років, протягом цього періоду він наносить шкоду довкіллю. А для розкладання скляної банки необхідно понад 1 000 000 років.
    На території нашої країни розташовано понад 6 000 сміттєзвалищ, які функціонують цілком
офіційно. Разом з тим є багато несанкціонованих звалищ відходів. Як стверджують представники Міністерства природи, їх є близько 30 000. Статистика свідчить, що менш як 5% сміття у нашій країні підлягають сортуванню та переробці, інші відходи вивозяться на сміттєзвалища.
    Попри це в Україні функціонує 15 заводів, що спеціалізуються на переробці скляних виробів, 15 заводів з утилізації та переробки паперу та картону, 16 промислових одиниць переробляють лом чорних та кольорових металів, 19 заводів займаються утилізацією пластикових пляшок. Загалом потужність цих заводів використовується лише на 10%, що дозволяє переробляти набагато більше сміття.

                                           Як відзначати Всесвітній день сміттяра?

Всесвітній день сміттяра – це свято всіх людей, які забезпечують безпеку нам та довкіллю. 
Традиційно фахівці з переробки та переробки відходів отримують подарунки та подяку за свою
роботу. Проте, що можете зробити ви як приватна особа під час святкування цього свята?

По-перше, ви можете показати, що ви піклуєтесь про добробут місцевих сміттярів. Представники громадськості часто займаються своїми справами, не звертаючи уваги на труднощі та небезпеки, з якими стикаються працівники, що займаються утилізацією відходів. Але річ у тому, що багато працюють довгими робочими днями на громадських вулицях та автомагістралях, постійно ризикуючи своїм життям та здоров’ям.

Саме Всесвітній день сміттяра змушує нас замислитися над тим, як ми піклуємося про представників цієї професії зокрема та про наше довкілля загалом. Ви можете розпочати відокремлювати відходи і тим самим полегшити роботу працівників з утилізації сміття.

Іноді найкраще просто виявити вдячність. Ви навіть можете особисто звернутися до фахівця з
утилізації відходів та сказати йому, що ви вдячні за роботу, яку він виконує. Це може бути єдиною подякою, яку він отримає за цілий рік.

                         17 червня – Всесвітній день боротьби з опустелюванням і посухою

17 червня кожного року відзначається екологічна подія – Всесвітній день боротьби з опустелюванням і посухою (World Day to Combat Desertification and Drought). Таку дату встановила Організація Об’єднаних Націй у 1995 році. Дата святкування обрана на честь прийняття Конвенції ООН щодо боротьби з опустелюванням, це відбулось саме цього дня у 1994 році.

                              Мета Всесвітнього дня боротьби з опустелюванням і посухою

Деградація та опустелювання земель загрожує не тільки екології нашої планети, а й соціально-економічному розвитку. Тому що непридатні для експлуатації ґрунти провокують голод і міграції.

Тому метою Всесвітнього дня боротьби з опустелюванням і посухою є підвищення обізнаності про втрату земель і ґрунтів, залучення суспільства до об’єднання заради розв’язання екологічної проблеми шляхом охорони землі, збільшення родючості ґрунтів та економії енергетичних ресурсів.
                                                                  Статистичні дані

   — Ми безповоротно втрачаємо 12 мільйонів гектарів земельних ділянок на рік. Серед них близько     75 мільйонів тонн – родючі ґрунти.

   — Майже половина населення стикається з проблемою нестачі водних ресурсів.

   — Приблизно 57% території України уражені ерозією.

Цьогоріч Всесвітній день боротьби з опустелюванням і посухою проходить під гаслом «Об’єднані заради землі. Наша спадщина. Наше майбутнє» і підкреслює спільну відповідальність за збереження родючих ґрунтів та протидію опустелюванню, яке вже зачепило понад 40 % світової території.

В Україні проблема деградації земель особливо загострилася через військову агресію рф. Бойові дії, бомбардування та інші наслідки війни призводять до забруднення ґрунту, занепаду водних об'єктів і втрати родючих земель, ставлячи під загрозу життя та добробут мільйонів людей.

Однак, навіть у ці складні часи, важливо не здаватися і продовжувати боротьбу за збереження та відновлення родючості українських земель.

Адже, зберегти рідну землю для майбутніх поколінь, передати її у спадок нащадкам квітучою і багатою – наш святий обов’язок!
 

Український Єрусалим на Тернопільщині

 Наша люба Україна багата на неймовірно гарні місця, сповнені магнетизмом та потужною енергетикою.І одним з них є село Зарваниця на Тернопільщині.
Цікаве місце наповнене молитвою, вірою та набожністю і неодмінно варте того, аби його відвідати.

Унікальний комплекс «Український Єрусалим» вміщає у собі копії найбільших християнських святинь Святої Землі. Будівництво цього об’єкту розпочалося влітку 2014 році.

До комплексу входять:

    Голгофа – гора, на якій розп’яли Ісуса Христа;
    Оливний город, де Ісус молився перед арештом;
    Сходи Покаяння (Святі сходи), якими Ісус Христос підіймався на суд до Пилата.
    Посередині розміщена купіль Ветезда, де оздоровлювалися хворі.
    Справа знаходяться Левові (Ліонські) ворота, одні з воріт, які ведуть у місто,
    та Вежа Давида, яку продовж століть ніхто не зміг підкорити, і яка є символом нескореності народу.
    Центральною спорудою комплексу є копія Гробу Господнього. 

Усе місце оточене мурами, які відображають оборонні мури Єрусалиму.

                                                        

Історія Зарваниці починається у 1240 році, коли ченець, рятуючись від монголо-татарського нашестя, знайшов тут прихисток у глухих лісах. Згідно з легендою, саме тут він побачив образ Богородиці, яка закликала його побудувати церкву. Відтоді Зарваниця стала місцем паломництва, привертаючи увагу віруючих з різних куточків України.

У XV столітті тут була збудована перша дерев’яна церква, яка, на жаль, згоріла під час одного з численних нападів. Проте, віра людей у святість цього місця не зникла, і пізніше, у XVII столітті, на її місці звели новий храм. Цей новий храм став центром духовного життя місцевої громади та місцем зустрічі паломників.

У XVIII столітті Зарваниця пережила важкі часи через політичні та соціальні потрясіння. Однак, незважаючи на всі труднощі, місце продовжувало приваблювати віруючих, які шукали духовного спокою і зцілення. У XIX столітті Зарваниця отримала офіційний статус паломницького місця, що підкреслило її значення для українського народу.

                                                          

У радянські часи Зарваниця, як і багато інших релігійних місць, зазнала утисків. Радянська влада намагалася знищити святиню, але завдяки зусиллям віруючих її вдалося зберегти. Віряни таємно продовжували приходити сюди для молитви і духовного очищення, що підкреслювало непохитність їхньої віри.

                                                           Історія Українського Єрусалиму

Після здобуття незалежності України у 1991 році Зарваниця відродилася як духовний центр. Відновлені храми та монастирі стали символом відродження духовності та культури українського народу. Зарваницька чудотворна ікона Божої Матері, яка збереглася незважаючи на всі випробування, стала об’єктом особливої шани і поклоніння.

                                            

Сьогодні Зарваниця продовжує приймати тисячі паломників щороку, надаючи їм можливість зануритися у світ духовності та історії. Відродження місця супроводжується численними заходами, такими як Великі Прощі, які збирають віруючих з усього світу. Це місце стало символом віри, надії і духовної сили для багатьох людей.

Це місце також активно розвивається як культурний центр, де проводяться численні виставки, концерти та духовні конференції. Це допомагає підтримувати духовне життя громади та й загалом привертати увагу нових поколінь до духовної спадщини України.

                                                         Український Єрусалим що цікавого                                           

                                        

Одним із головних місць для відвідувачів Зарваниці є Собор Зарваницької Матері Божої, який вражає своєю величністю та архітектурною красою. Цей собор є центральним місцем для паломників і символом духовної сили Зарваниці. Поруч з собором розташована Каплиця Божої Матері, де можна помолитися і насолодитися спокоєм та тишею.

Також варто відвідати джерело святої води, яке вважається цілющим. Паломники з різних куточків України і світу приїжджають сюди, щоб набрати священної води та зануритися в неї, вірячи у її чудодійні властивості.

                                           

Не менш цікавим є Хресний шлях, що складається з чотирнадцяти станцій, які символізують останній шлях Ісуса Христа на Голгофу. Цей маршрут дозволяє паломникам заглибитися у роздуми і молитву, проходячи через красиві лісові пейзажі.

У Зарваниці також знаходиться чудова садиба музею-святині, де можна дізнатися більше про історію та культуру цього святого місця. Експозиція музею включає ікони, релігійні артефакти та інші цінні експонати, які допомагають краще зрозуміти духовне значення Зарваниці.

Для тих, хто цікавиться архітектурою, особливу увагу приверне дзвіниця, яка є одною з найвищих споруд у комплексі. З її вершини відкривається захоплюючий вид на околиці, що дарує відчуття спокою і гармонії.

Навколо святині розташовані красиві сади та парки, де можна прогулятися і насолодитися природою. Це місце ідеально підходить для медитації і відпочинку від міської метушні.
Цікаві факти про Український Єрусалим

Зарваниця, відома своєю багатою історією та духовним значенням, має безліч цікавих фактів, які варто знати:
                                            

• Зарваниця є одним з найвідоміших паломницьких центрів у Східній Європі.
   • Щороку в серпні в Зарваниці проходить Велика Всеукраїнська Проща, яка збирає тисячі віруючих з усієї країни та з-за кордону.
   • Ікона Зарваницької Божої Матері вважається чудотворною і має численні свідчення зцілень.
   • У 2000 році Папа Римський Іван Павло II надав Зарваницькій іконі титул “Patron of Ukraine” (Покровителька України).
   • У Зарваниці діє семінарія, де навчаються майбутні священики УГКЦ.

                                                                    

Цікаві факти

   • Паломники часто приїжджають до Зарваниці пішки, проходячи сотні кілометрів як акт віри та покаяння.
   • Відновлення та реставрація храмів і монастирів у Зарваниці активно підтримується українською діаспорою з різних країн світу.
   • Зарваниця входить до складу міжнародної асоціації Маріанських санктуаріїв, об’єднуючи святі місця, присвячені Богородиці.
   • Комплекс Зарваниці включає не лише релігійні споруди, а й численні місця для відпочинку та медитації, такі як альтанки та оглядові майданчики.
   • Зарваницький водоспад є популярним місцем для туристів і місцевих жителів, створюючи атмосферу природної краси та спокою.

Ці факти підкреслюють унікальність та значущість Зарваниці як духовного і культурного центру України, приваблюючи тисячі паломників та туристів щороку.