Свята цього тижня

                                       

                                                    21 жовтня — Всесвітній день гідності

Всесвітній день гідності (Global Dignity Day) – це всесвітня ініціатива, яка має на меті надихнути та навчити молодь усвідомлювати власну гідність, цілі та спільну людяність, яка об’єднує всіх людей на планеті. Цей день, який відзначається щорічно в третю середу жовтня, підкреслює принцип, що кожна людина заслуговує на гідне життя.
У 2026 році Всесвітній день гідності відзначається 21 жовтня.

                                                             Витоки та засновники

Всесвітній день гідності бере свій початок у 2005 році, коли він був вперше запроваджений на Всесвітньому економічному форумі. Цей день, а також пов’язану з ним міжнародну неприбуткову організацію “Глобальна гідність”, заснували три впливові особи: Кронпринц Норвегії Хокон, американський підприємець Джон Брайант (засновник і головний виконавчий директор Operation HOPE) та фінський письменник і філософ, професор Пекка Гіманен.

Вперше цей день був відзначений у 2008 році і з того часу його значення зросло, а святкування відбуваються у більш ніж 80 країнах світу.

                                                               Основні принципи та місія

Основна місія Всесвітнього дня гідності полягає в тому, щоб прищепити молодим людям “позитивне, інклюзивне і взаємопов’язане почуття цінності”. День слугує платформою для подолання соціальних і культурних розривів, спрямовуючи дітей, підлітків і старшокласників на особисте та суспільне зростання. Основна ідея полягає в тому, що кожна людина має рівну і невід’ємну цінність, і таке розуміння гідності сприяє інклюзії, рівності та більшому усвідомленню нашої спільної людської сутності.
У Всесвітній день гідності організовуються різноманітні освітні та громадські заходи. У деяких спікери, в тому числі лідери громад, діляться особистим досвідом, пов’язаним з гідністю, теми самоповаги, амбіцій, наполегливої праці та досягнень. Ці спікери можуть походити з прошарків суспільства та професій, але вирішальне значення має їхній погляд на життя та гідності.

Студентам часто пропонують обговорити, що для них означає гідність, і поділитися особистими У деяких випадках вони пишуть листи до своїх майбутніх “я”, описуючи свої прагнення та ці листи потім повертаються до них наступного Глобального дня гідності, що дозволяє їм поміркувати про своє зростання і досягнення.

У Глобальному дні гідності беруть участь сотні тисяч людей по всьому світу. Організація “Глобальна гідність” надає безліч ресурсів, включаючи навчальний досвід, ідеї навчальних програм, набори інструментів і багато іншого, щоб полегшити організацію семінарів гідності або заходів, присвячених Всесвітньому дню гідності. Ці заходи можуть відбуватися в різних місцях, від класів і громадських центрів до таборів для біженців. Бачення організації полягає в тому, щоб побудувати світ, де перемагають розуміння, співчуття і любов.

Всесвітній день гідності нагадує про невід’ємну цінність, якою володіє кожна людина. Сприяючи створенню атмосфери взаємної поваги, розуміння та спільної людяності, цей день має на меті створити інклюзивний та співчутливий світ, в якому кожна людина визнає свою цінність та цінність інших.

                                                 

                                                21 жовтня — Всесвітній день йододефіциту

                                                                  Що це за день

В організмі здорової людини міститься 25 – 35 мг йоду. Втім, така незначна кількість цього хімічного елементу відіграє провідну роль, адже більша частина його знаходиться в щитоподібній залозі — головному регуляторі обміну речовин.  Якщо йоду недостатньо, щитоподібна залоза виробляє мало необхідних гормонів. Такий стан називають гіпотиреозом або йододефіцитом. 21 жовтня відзначено в календарі як Всесвітній день йододефіциту (Global Iodine Deficiency Disorders Prevention Day). Ця подія покликана інформувати громадськість про потребу в йоді та роз’яснювати негативний вплив  йододефіциту на здоров’я людини.

У 2026 році 21 жовтня припадає на середу.

                                                  Чому в організмі виникає дефіцит йоду?

Біля третини людства живе в умовах природного йододефіциту. Хоча цей мікроелемент присутній майже всюди, розподілений він вкрай нерівномірно. Головні постачальники йоду — моря та океани. З морської води іони йоду підіймаються в атмосферу, а потім із дощових хмар потрапляють у ґрунт, з якого засвоюються рослинами та травоїдними тваринами.

Найбільше йоду знаходиться в повітрі, воді та ґрунті приморських регіонів. Але дощові хмари, сформовані над морями, не завжди досягають земель у глибині материків. Тому населення, яке проживає далеко від моря, відчуває нестачу цього мікроелементу. Йод не синтезується в наших тканинах та органах, він потрапляє в організм лише ззовні. Людина може отримувати йод з води, повітря та їжі. Нестача йоду призводить до серйозних збоїв у фізичному та розумовому розвитку, викликає порушення обміну речовин, зниження імунітету, розвиток тяжких хвороб.

                              Як виникла ідея відзначати Всесвітній день йододефіциту?

В 1980 році ВООЗ оголосила факт, що 60% населення землі мають дефіцит йоду. Зв’язок між рівнем йоду в організмі та цілим рядом спровокованих ним захворювань остаточно був лише в 1983 році. Тоді ж ВООЗ ввела в обіг новий термін — «йододефіцитні" . До таких захворювань належить велика кількість розладів, зумовлених йодною недостатністю. Крім захворювань щитоподібної залози, цей термін охоплює також ряд гормональних порушень, які прямо чи опосередковано пов’язані з нестачею йоду.

Для боротьби з проблемою при ВООЗ в 1990 році було створено спеціальну Міжнародну раду з контролю за йододефіцитними захворюваннями. Було поставлено за мету ліквідувати дефіцит йоду в світі до 2000 року.

В 2005 році Всесвітня асамблея охорони здоров’я прийняла резолюцію, згідно якої держави-члени ВООЗ повинні повідомляти про загальну ситуацію з дефіцитом йоду раз на 3 роки. 192 країни підписали міжнародну Конвенцію та приєдналися до програми боротьби з йододефіцитними захворюваннями.

З того часу, незважаючи на значні успіхи, проблему все ще не вдалося вирішити повною мірою. В Україні до регіонів з високим ризиком розвитку йододефіцитних захворювань належать Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська, Тернопільська та Волинська області. Чорнобильська катастрофа свого часу привернула увагу до проблеми йодного дефіциту в Чернігівській, Київській, Житомирській, Черкаській, Рівненській областях. Адже саме йод в організмі людини є дієвим засобом для нейтралізації наслідків радіоактивного опромінення.

                                                 Всесвітній день йододефіциту в історії

    •1980

    В 1980 році ВООЗ оголосила факт, що 60% населення землі мають дефіцит йоду.

    •1983

    В 1983 році зв’язок між недостатнім рівнем йоду в організмі та цілим рядом спровокованих ним захворювань остаточно був встановлений.
    У тому ж році ВООЗ вводить новий термін —  «йододефіцитні захворювання».

  •1990

 В 1990 році при ВООЗ було створено спеціальну Міжнародну раду з контролю за йододефіцитними захворюваннями.

    •2005

    В 2005 році Всесвітня асамблея охорони здоров’я прийняла резолюцію, згідно якої держави-члени ВООЗ повинні повідомляти про загальну ситуацію з дефіцитом йоду раз на 3 роки.

    192 країни підписали міжнародну Конвенцію та приєдналися до програми боротьби з йододефіцитними захворюваннями.

                                                    

Часті питання та відповіді про Всесвітній день йододефіциту
 — Що означає слово «йод»?

Назва мікроелементу походить від грецького «iodes» — фіолетовий. При нагріванні йоду утворюються пари, які мають фіолетовий колір.

 — Чи може вживання йодованої солі викликати алергічну реакцію?

Випадків алергії на йодовану сіль у медичній практиці не спостерігалося.

 — Чи є достатнім для профілактики йододефіциту регулярне вживання морської риби?

Морська риби та морепродукти дуже корисні, але їх недостатньо для повного забезпечення організму йодом. Бажано також постійно користуватися йодованою сіллю у приготуванні їжі.

 — Чи можна для профілактики йододефіциту використовувати спиртовий розчин йоду або розчин Люголя?

Лікарі-ендокринологи категорично забороняють вживати ці препарати внутрішньо, бо вони занадто концентровані. Одна крапля розчину Люголя вміщує в собі піврічну дозу йоду.

 — Чи правда, що йодована сіль не придатна для консервування?

Спеціальні дослідження у багатьох країнах показали, що йодована сіль не впливає на якість
консервованих продуктів.

                                              Як відзначати Всесвітній день йододефіциту?

Навряд чи в повсякденному житті ми часто переймаємося проблемою йододефіциту, якщо тільки вона не нас особисто.
Всесвітній день йододефіциту дає привід переглянути свій раціон, включивши до нього продукти, які містять йод. Найбільше цього мікроелементу міститься в морських водоростях — ламінарії та капусті. На другому місці — морська риба та морепродукти: тріска, скумбрія, камбала,  креветки, кальмари. Також корисним буде вживання капсул з риб’ячим жиром. Йод також містять молочні продукти, овочі (томати, морква, редька, цибуля, часник, буряк, баклажани), фрукти та ягоди (полуниця, чорноплідна горобина, смородина, виноград, банани). Багаті на йод волоські горіхи, гриби, гречка та пшоно.

Обов’язково слід придбати йодовану сіль. Зберігати її потрібно в закритій ємності, а солити вже готові страви, бо йод має здатність вивітрюватися при кипінні. Існують також мінеральні води з йодом у складі, але вживати їх краще лише після консультації з лікарем.

Приємним заняттям цього дня стане планування наступної літньої відпустки на морське узбережжя — солона вода і повітря, насичене йодом, допоможуть у справі боротьби з дефіцитом йоду та подарують багато приємних емоцій.

                                                         Чому важливий цей день?

Бути добре обізнаним у будь-якій ситуації — вже половина успіху. Саме тому в цей день ми отримуємо значно більше відомостей з джерел масової інформації щодо проблеми йододефіциту.

За рівнем забезпечення йодом українці посідають одне з останніх місць у світі. Україна — одна з небагатьох країн світу, де на державному рівні досі немає програми для боротьби з йодною недостатністю. Багато  країн давно взяли за основу своїх національних програм обов’язкове йодування солі.

В Україні тільки 18% населення споживають йодовану сіль. Це найнижчий показник серед європейських країн. Дефіцит йоду в перинатальному періоді  та в перші роки життя є однією з головних причин розумової відсталості у дітей. Дослідження ЮНІСЕФ, яке проводилося в 2012 році, показало, що трохи менше половини українських дітей у віці від 3 до 5 років мають певні проблеми з розвитком, зумовлені йододефіцитом. У кожної восьмої дитини в нашій країні діагностують хворобу щитоподібної залози — зоб. Ця хвороба підвищує ризик виникнення тяжких фізичних та психічних вад.

Тож, зважаючи на те, що  держава поки не надто турбується про подолання йодної недостатності, у Всесвітній день йододефіциту люди самі повинні розповсюджувати інформацію про необхідність профілактики, підвищувати свою обізнаність та дбати про здоров’я — своє і близьких людей. 

                                                               

                                                      23 жовтня — День працівників реклами

                                                                         Що це за день?

Реклама оточує нас всюди. Ми вже не уявляємо телебачення, радіо, соціальні мережі, газети, журнали без реклами. Іноді вона набридає та дратує, а іноді допомагає в пошуках потрібного товару. Щорічно 23 жовтня в Україні відзначається професійне свято тих, хто має відношення до створення та розміщення реклами — День працівників реклами або ще називають День рекламіста. Це свято відносно молоде, воно існує з 1994 року, але це неофіційна подія. Дата не має офіційного статусу в Україні, але закріпилася в індустрії. Працівники реклами — це завжди креативні та натхненні люди, здатні створити з нічого геніальну ідею. До святкування в цей день також приєднуються працівники споріднених з рекламою областей — маркетологи, дизайнери, промоутери, копірайтери, бренд-менеджери.

У 2026 році 23 жовтня припадає на п’ятницю.

                       Як виникла ідея відзначати День рекламіста (День працівників реклами)?

Реклама як явище існує з найдавніших часів. На єгипетських папірусах знайдено оголошення про продаж рабів. В період античності, у Давньому Римі та в Давній Греції, переважали усні варіанти рекламних текстів. Це було зумовлено невеликою кількістю людей, які вміли читати і високою вартістю папірусу та пергаменту.
Вербальною рекламою того часу можна вважати заклики ринкових торговців, що вихваляли свій товар, промови ораторів на честь правителів та полководців. Також усно передавалися відомості
про тих чи інших ремісників, купців та політичних діячів.
У середньовіччі реклама стає більш удосконаленою. Великого значення набувають міські глашатаї та слуги лицарів — герольди. З’являється професія закликальника, обов’язком якого є привертати покупців до торгових яток, шинків, майстерень ремісників.

Поява друкованих книг призвела до змін у формі реклами і створила передумови виникнення нових жанрів. З’явилися друковані прейскуранти та каталоги. Змінився спосіб виготовлення афіш та вивісок — їх стали друкувати.

XIX та XX століття пройшли під знаком технічного прогресу. Фотографія, кінематограф та радіо
змінили звичні форми реклами, зробили її різноманітною, а головне — масовою, доступною одночасно великій кількості людей. До реклами залучаються всі можливі види мистецтва.
Важливе значення саме в ці часи здобуває жанр плакату. Рекламна діяльність набуває творчого
характеру. Розвиваються інформаційні агенції, які поступово перетворюються в рекламні агенції
сучасного типу. Проводяться перші масові рекламні кампанії, організовуються промислові виставки, багато з яких стають міжнародними. Вручення нагород за якість товарів на таких виставках стає ефективним рекламним засобом для виробників.

В Україні за радянських часів реклами майже не існувало. Стрімкий ріст ця галузь розпочала відтоді, як наша країна здобула незалежність. Початком розвитку рекламного бізнесу в Україні можна вважати прийняття в 1996 році Закону «Про рекламу».

З того часу реклама пішла далеко вперед та стала цілою галуззю, яка об’єднує різних спеціалістів. Існує декілька видів реклами відносно місця, способу розміщення та мети. В першу чергу, це комерційна реклама, спрямована на продаж товарів та послуг. Політична реклама, в тому числі передвиборча, має на меті отримання голосів виборців. Є також соціальна реклама, яка покликана привертати увагу до благодійності та інших корисних для суспільства справ. Доволі специфічними видами реклами є антиреклама, що дискредитує певних політиків, виробників або товари, і контрреклама, яка спростовує недобросовісну рекламу.
“Батько реклами”, Девід Огілві.

                                          День рекламіста (День працівників реклами) в історії

    •1612

    У Франції в журналі «General d’Affiches» надруковано перше рекламне оголошення.

    •1841

    У Філадельфії (США) з’явилася перша приватна рекламна агенція.

    •1876

    Пройшла перша державна рекламна кампанія. Уряд Великобританії провів масову рекламну кампанію щодо переваг державних заощаджень та страхування життя. Тоді було надруковано мільйон рекламних листівок.

    •1920 2 листопада

    У США вперше прозвучала реклама на радіо. Період з 1921 по 1940 роки у світі вважається піком популярності радіореклами.

    •1941 1 липня

    Перший рекламний ролик на телебаченні. Телекомпанія Нью-Йорка перервала трансляцію бейсбольного матчу 20-секундною рекламою годинника. Вартість першої в світі телереклами склала 9 доларів.

    •2006

    З’явилася перша реклама, вмонтована у відеоконтент на Youtube.

                                           Часті Питання та відповіді про День рекламіста

 — Що означає слово «реклама»?

Термін «реклама» походить від латинського «reclamare» — викрикувати.

 — Коли вперше з’явилася реклама в соціальних мережах?

У 2007 році, в соціальній мережі Facebook.

 — Скільки коштів взагалі витрачається на рекламу?

Кожного року в світі витрачають на рекламу більш ніж 500 мільярдів доларів.

 — Чи мають світове визнання українські досягнення в рекламі?

Україна отримала Каннського Бронзового Лева на Міжнародному фестивалі креативності Cannes Lions- його володарем стала київська агенція Banda Agency за брендинг (візуальне рішення) пісенного конкурсу Євробачення.
 

Історичний календар

Сила людського духу

Іванна Блажкевич – дитяча письменниця, громадська діячка, просвітниця. Усе життя жінка присвятила боротьбі проти гнобителів українського народу. За це поляки вбили її двох маленьких донечок, а за голову самої Іванни призначили чималу винагороду. Пізніше Блажкевич за просвітництво селян шовіністи віддухопелили палицями до півсмерті. Та вона неначе Фенікс воскресала з попелу й знову ставала на захист національної самобутності українців.

Народилася майбутня письменниця 9 жовтня 1886 року в селі Денисові Королівства Галичини та Володимирії (нині село Денисів Козівського району Тернопільської області). Дівчинка була третьою дитиною в родині Бородієвича. Батько був культурно-громадським діячем і народним вчителем. Мати за походженням була полькою, але вважала себе українкою й цим дуже пишалася. Коли Іванці ще не було й трьох років, мама відійшла у засвіти. Дівчинкою опікувався дід по матері Сильвестр Щепановський. Він зумів прищепити онучці любов до природи, а ще балував дитину різними оповідками та казками.

Початкову освіту Іванка отримала в рідному селі, далі вчилася в Тернопільській семирічці. Навчання давалося легко, тому вона без жодних труднощів склала екстерном іспити до Львівської учительської семінарії.

То були буремні роки, українці підіймалися на боротьбу проти своїх катів, які століттями пригноблювали й мучили народ. Марко Каганець, один із таких борців створив й очолив організацію “Народний комітет”. До товариства входили селяни, які не побоялися виступити проти гнобителів. У лютому 1908 року жандарми Австро-Угорської імперії схопили та закололи багнетами Каганця.

Хвиля протестів прокотилася краєм, громадськість піднялася в протестах проти звірячого вбивства. Іванна, до глибини серця вражена смертю Марка, написала вірш “Грудка на домовину Марка Каганця”. Його надрукували у львівському часописі “Народне слово”. Це був дебют молодої поетеси. Наступні поезії були також розміщені на шпальтах цього видання: “Над свіжою могилою Адама Коцка”, “Старадальній матері О. Січинській”, “Жертвам ляської сваволі в Чернихові”. Своїми полум’яними віршами Іванна гнівно виступала проти окупантів.

У лютому 1911 році Бордієвич вийшла заміж за вчителя із сусіднього села, відтоді вона стала Іванною Блажкевич. Після весілля молоде подружжя вчителювало по селах Станіславіщини (нині Івано-Франківська область). Коли вибухнула Перша світова, чоловіка Іванни забрали на фронт, згодом дружина отримала звістку, що Іван перебуває в полоні.

                                              Іванна Блажкевич з чоловіком і сином Богданом.

Сама ж Іванна долучилася до національно-визвольного руху. У 1918 році вона стала делегаткою від Галицької округи до Народних зборів, що проходили у Львові. Наступного дня новостворена ЗУНР доручила Блажкевич очолити на території Галичини ліквідацію жандармських відділків. Але республіка швидко розпалася, і почалися масові репресії. Іванна також потрапила під пильне вороже око. Почалися погрози, арешти, цькування.

Неодноразово жінка зазнавала тілесних ушкоджень. Менше як за два тижні в помешканні Блажкевич провели 17 обшуків. Нічого не знайшли, але надто вона муляла око владі. Зрештою її вирішили запроторити в холодну. Іванна довідавшись про арешт втекла до лісу й кілька місяців там переховувалася. За її голову призначили чималу нагороду, проте вона залишалася невловимою.

У жовтні 1921-го повернувся з полону чоловік Іванни. Цей період став плодотворним у літературній діяльності Блажкевич. Її праці виходили одна за одною, це були і п’єси, і збірки поезій. Окрім того, Іванна поринула у культурно-громадське життя. Вона організувала читальні, різноманітні гуртки, допомагала з відкриттям дитячих садків і сиротинців. Проводила збори на яких виступала з доповідями. Писала статті про патріотичне виховання в коломийському журналі “Жіноча доля”. Один зі своїх дописів вона закінчила такими рядками:

Допоможи, Боже,
Дожити хвилини,
Коли на Вкраїну
Знов Воля прилине;
Коли кінець прийде
Наших терпінь, мук;
Коли ми пірвемо кайдани із рук.
І скинувши з себе ворожу кормигу,
У вільних народів запишемось книгу.

У Блажкевичів було п’ятеро діток, проте вижило лише двоє. Одна донечка, Любомира, померла ще під час Першої світової війни. Шестирічну Софійку та чотирирічну Любцю отруїли поляки, пригостивши малечу на вулиці шоколадом з отрутою. Наступного дня після похорону, Іванна отримала листа, в якому йшлося: “Смерть твоїх хаменят – то початок нашої помсти”.

                                      Доньки Любов і Софія, яких отруїли 13 вересня 1928 року.

Із 1936 року Іванна Блажкевич працювала директоркою Повітового союзу кооператив у Тернопілі. Вона на підводі об’їздила майже всі села на західній території України, продовжувала займатися культурно-просвітницькою діяльністю. За таке віддане служіння людям, жінку, в листопаді 1938 року в межах так званого “осмирення народу”, як злодійку схопив каральний загін. Блажкевич вивезли за село, де вона отримала 120 ударів палицею.

Понад три місяці лікарі львівської лікарні намагалися повернути Іванну до життя. Чисельні переломи, рвані рани, на ній не були живого місця. Але жінка наперекір всьому вижила й продовжила свою боротьбу проти польських загарбників. Щоправда, до кінця своїх днів вона ходила з ціпком.

                                                                       Іванна Блажкевич

Події 1939 років, а точніше прихід совітів, Іванна Блажкевич вітала. Вона сподівалася, що скинувши польське ярмо, дихатиметься на повнії груди. Але яким же гірким було розчарування. Червоні часу не гаяли, тисячі національно свідомих українців опинилися в Сибіру, розкуркулення, насильницьке впровадження колгоспів. Кат просто змінив ката, не більше.

За радянських часів Іванна Омелянівна всю свою силу віддала літературі. Попри поважний вік не сторонилися й громадського життя. Її твори друкувалися в журналах, виходили збірки віршів та оповідань. Завдяки старанням Ірини Вільде та Олеся Гончара, Іванну Омелянівну в 1963 році прийняли до Спілки письменників СРСР.

2 березня 1977 року Іванна Блажкевич відійшла у засвіти. Похована на цвинтарі в рідному селі Денисові.

У 1993 році засновано літературну премію імені Іванни Блажкевич.

Що відзначаємо сьогодні

                               28 вересня – Міжнародний день загального доступу до інформації

Зараз ми сприймаємо як належне, що інформація громадяни мають доступ до інформації з державних реєстрів, на упаковках продуктів вказано всі інгредієнти і навіть кількість калорій, а про стан довкілля може почути або прочитати кожен охочий. Без потрібної інформації важко зробити вибір та сформувати свою думку з будь-якого питання, проте гарантований законом доступ до неї — відносно нове явище в історії. Праву сучасних людей отримувати необхідні відомості, в тому числі й від держави, присвячена особлива подія —  Міжнародний день загального доступу до інформації (International Day for Universal Access to Information), який щороку відзначається 28 вересня.

                Як виникла ідея відзначати Міжнародний день загального доступу до інформації?

Філософи вважають, що влада походить від знання, а оскільки інформація є базовим компонентом знань, то природно, що  в минулому людства вся повнота інформації належала лише панівній верхівці.  Разом з тим, інформація завжди була важливою для кожної особистості, тому поступово, під впливом гуманістичної філософії, спроби людей реалізувати своє «право знати» дедалі частішали.

                                                           Інформаційна відкритість

Вперше на державному рівні подарував своїм підданим право на інформацію китайський імператор Тай-Цзун (Лі Шимінь), прихильник конфуціанства, який жив у VII столітті. За його наказом було створено відділ чиновників, в обов’язки яких входило викриття хабарів і недбалої роботи державних службовців та оприлюднення цих фактів.

Риси інформаційної відкритості були й у слов’янських та германських народів — про це свідчить традиція збирати віче (тінґ у давніх германців), тобто піддавати оприлюдненню та обговоренню важливі й суперечливі питання, що стосуються широкого загалу. Цю традицію наші предки зберегли й надалі — наприклад, в конституції Пилипа Орлика 1710 року передбачалося, що гетьман Війська Запорізького має повідомляти про зміст усіх отриманих листів козацькій старшині і не допускати жодної таємної кореспонденції, особливо чужоземної, бо це може зашкодити державі.

                                                           Закон про доступ до інформації

Закон про доступ до інформації першою прийняла Швеція. Багато в чому це було вмотивовано бажанням шведського парламенту мати доступ до відомостей, що знаходилися в розпорядженні короля. Прийнятий у 1766 році, закон гарантував  вільний доступ до архівів з правом отримання копій документів, свободу друку і розповсюдження даних щодо уряду, парламенту та судів.
Також одною з перших країн, які конституційно закріпили право на інформацію, стала Франція. В Декларації прав людини та громадянина, прийнятій 26 серпня 1789 року, окрім проголошення свободи вираження думок, було прописано право громадян дізнаватися про те, як держава витрачає сплачені ними податки.
Проте в більшості країн світу аж до XX століття влада не була зобов’язана надавати повні й правдиві відомості своїм громадянам, так само як і виробники товарів — споживачам. Наприклад, маркування харчових продуктів для розкриття їхніх інгредієнтів досить довго викликало серйозний спротив з боку великих корпорацій.

В Загальній декларації прав людини, прийнятій ООН в 1948 році, право доступу до інформації
сформульовано в 19-й статті як право збирати, отримувати й поширювати будь-які відомості та ідеї де завгодно і без перешкод. Подібне формулювання містять Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, а також Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, прийнятий у 1966 році.

Попри те, що СРСР ратифікував ці міжнародні документи, тоталітарний режим не дозволяв втілення їхніх засад на практиці, і тільки після його розпаду в країнах Центральної і Східної Європи виникли сприятливі умови для запровадження інституційних механізмів захисту свободи інформації.
Так, частково були відкриті радянські архіви, у ЗМІ з’явилося багато матеріалів про історичне
минуле, прихований бік політики та корупцію. В  період з 1992 по 2006 роки 25 країн Центральної та Східної Європи, включно з колишніми республіками СРСР, прийняли національні закони про  право на інформацію. До речі, Україна прийняла свій Закон про інформацію однією з перших — в 1992 році.

                                                           День права на інформацію

В 2002-му громадські активісти з різних країн створили мережу захисників свободи інформації «FOIAnet». В першому семінарі, який проходив з 26 по 28 вересня в столиці Болгарії, брали участь представники 15 держав. На ньому було вирішено встановити День права на інформацію — для інформування людей та проведення кампаній за відкрите і демократичне суспільство. Датою відзначення обрали день закриття семінару, тобто 28 вересня.

Невдовзі подія отримала визнання ЮНЕСКО — 17 листопада 2015 року на Генеральній конференції було проголошено Міжнародний день загального доступу до інформації. У 2019 році до рішення ЮНЕСКО додалася аналогічна резолюція Генасамблеї ООН, і відтоді у всьому світі 28 вересня щороку відзначають Міжнародний день загального доступу до інформації.

Саме поняття права на інформацію з часом вдосконалюється — окрім буквального розуміння, в останні роки воно набуло додаткового значення як інструмент більш ефективного управління, а також економічного та технологічного розвитку.

                                 Міжнародний день загального доступу до інформації в історії

    •1766
    Швеція прийняла перший у світі закон про доступ до інформації.
    •1992
    Прийнято український Закон «Про інформацію».
    •2001
    Засновано програму ЮНЕСКО «Інформація для всіх» — платформу для участі всіх зацікавлених сторін в міжнародних обговореннях про доступ до інформації та знань.
    •2011
    В Україні прийнято Закон «Про доступ до публічної інформації».
    •2015
    Генеральна конференція ЮНЕСКО на 38- й сесії в Парижі прийняла резолюцію, згідно з якою 28 вересня оголошено Міжнародним днем загального доступу до інформації.
    •2019
    Міжнародний день загального доступу до інформації визнано на рівні ООН 74-ю Генеральною Асамблеєю.
        

Часті Питання та відповіді про Міжнародний день загального доступу до інформації

•Коли вперше з’явився термін «інформація»?

Цей термін почали вживати з 1700-х років, а походить він від латинського «informatio», що означає «поняття» чи «ідея». Проте до словників слово «інформація» потрапило лише на початку XX століття і означало відомості чи новини про будь-що.  

Яка країна першою прийняла сучасне ефективне законодавство про доступ до інформації?

Традиційно таке законодавство асоціюється з досвідом США, де в 1966 році прийняли Закон про
свободу інформації з новими інтерпретаціями. Право на отримання інформації від федеральних
органів влади здобули як громадяни країни, так і юридичні організації, навчальні заклади та
іноземці. Згодом подібні норми було прийнято в більшості країн світу.

•Чи багато людей користуються правом отримувати інформацію від органів державної влади?

Так, досить багато — наприклад, в перший тиждень після набуття чинності закону про доступ до інформації в Японії громадяни країни подали 4 тисячі запитів. Понад 500 тисяч мешканців Таїланду скористалися аналогічним законом за перші три роки його дії. В 2000 році федеральна влада США отримала 2 мільйони запитів від фізичних, юридичних осіб та іноземних громадян, витративши 253 мільйона $ для надання відповідей. 

 •Що являє собою таємна інформація?

Якщо оприлюднення певної інформації загрожує національній безпеці, громадському порядку чи неупередженості правосуддя, вона вважається таємною і не підлягає розголосу. Таємна інформація належить до категорії інформації з обмеженим доступом, разом зі службовою та конфіденційною.

Чи мають громадяни України сплачувати за надання їм інформації державними органами?

Відповіді на запити громадян в Україні є безкоштовними, але якщо вони потребують обсягу понад 10 сторінок, то отримувач інформації  повинен сплатити за витрати з друку чи копіювання. 

Як відзначати Міжнародний день загального доступу до інформації?

                                                     Долучіться до цього дня

В цей день у світі проводяться конференції, присвячені темі події, відбуваються інформаційні
кампанії та спеціалізовані публікації у ЗМІ. Також до Міжнародного дня загального доступу до
інформації приурочуються  відкриття нових веб-сайтів, театралізовані вистави й концерти, покликані сприяти поінформованості людей щодо їхнього права безперешкодно отримувати необхідну інформацію.

Долучитися до події може кожен, наприклад, державні службовці мають запитати себе, що вони
роблять для відкритості своєї діяльності та яким чином можуть вдосконалити процес надання
відповідей на запити населення, а також оновити інформацію на офіційних сайтах державних органів.

Вчителям та учням не завадить провести спеціальний урок для обговорення «права знати», адже бути поінформованим про громадянські права важливо з юного віку. Якщо ж у школярів виникнуть питання, можна  надіслати  запит до місцевого органу влади або до Міністерства освіти.

Журналістам доречно написати статтю про Міжнародний день загального доступу до інформації та опублікувати її в місцевій газеті, аби якомога більше людей дізналися про цю подію. Подібне
можуть зробити й блогери для своїх підписників, адже кому, як не їм, розуміти справжню цінність інформації.

                                                           Чому важливий цей день?

На жаль, навіть в демократичних країнах вільний доступ до інформації не формується сам собою, адже соціологи стверджують, що будь-яка форма управління намагається уникати відповідальності та критики своїх дій, тому не схильна до добровільного оприлюднення деяких відомостей.
До того ж в багатьох державах існують реальні перепони в праві громадян на інформацію —
наприклад, там, де політична система є недемократичною, або можливості державних органів у сфері накопичення та зберігання інформації недостатні. Та й самі громадяни можуть просто не знати про своє право на отримання інформації або боятися скористатися ним через можливі репресії.

Недоступність Інтернету в бідних країнах теж додає труднощів у реалізації людьми свого «права
знати».

    Між тим, доступ до інформації вважається одним з ключових понять демократії, бо є інструментом боротьби з корупцією та підзвітності урядів своїм громадянам. Кожному громадянину важливо  розуміти, що інформація належить народу, а державні органи лише зберігають її відповідно до своїх функцій. Звісно, перетворити традиції закритості влади, які панували тисячі років, на прозору систему — складне завдання, вирішувати яке доводиться не одному поколінню. 

Тому значення Міжнародного дня загального доступу до інформації важко переоцінити — ця подія передусім розповідає людям про те, що вони мають законне право запитати і отримати правдиву відповідь, а також сприяє поширенню цього права в світі та вдосконаленню способів його реалізації.

                                          28 вересня – Всесвітній день боротьби проти сказу

28 вересня – Всесвітній день боротьби проти сказу (World Rabies Day). Ініціатором проєкту став
Глобальний альянс з контролю сказу. День присвячений Луї Пастеру – французькому мікробіологу, дата смерті якого прийнята як День боротьби зі сказом. Він став першим у світі, хто створив сироватку від сказу.

Rabies, або сказ – це гостра мозкова інфекція, що має небезпечні наслідки для людини та теплокровних тварин. На сьогодні сказ розповсюджений більш ніж по 150 країнах світу, але тепер він виліковний завдяки вакцинам. За статистикою ВООЗ, близько 99% випадків передачі людям небезпечного захворювання відбувається через собак.
На ранніх стадіях в інфікованих відбувається підвищення температури тіла, а також спостерігається поколювання та пекучий біль у місці ураження. У хворих часто з’являється гідрофобія та підвищена активність. Центральна нервова система поширює інфекційного агента по всьому організму, що може закінчитися запаленням та смертю головного мозку, якщо сказ терміново не лікувати. У випадку паралітичного сказу відбувається паралізація всього тіла, а потім настає кома і смерть.

    Щоб уникнути небезпечних наслідків зараження, при укусі дикої тварини варто негайно звернутися до лікаря.

                                                       28 вересня – День свободи від голоду

28 вересня вважається інтернаціональним Днем свободи від голоду. Метою свята є поширення
обізнаності щодо актуальної на сьогодні проблеми нестачі продовольства. День свободи від голоду було введено 2006 року некомерційною всесвітньою організацією Freedom from Hunger. Компанія працює в 19 країнах світу, де є нестача природних ресурсів, і допомагає боротися з голодом.

В історії України та всього світу є чимало випадків смерті від голоду. За даними міжнародної
організації Freedom from Hunger, сьогодні кожна сьома людина страждає від постійного недоїдання, а у багатонаселених країнах з нестачею сировини рівень голодування серед людей значно підвищується.

                                        Як допомогти боротьбі проти голоду своїми силами

Підтримати ідею Дня свободи від голоду може кожен охочий. Найкращою допомогою буде ощадливе ставлення до продуктів харчування. Не варто купувати занадто багато їжі, якщо вона не буде після цього спожита. Важливо не допускати викидання продуктів харчування. Під час готування нової страви не обов’язково використовувати нові продукти, якщо є рештки, які можуть знадобитися.

    Ощадливе ставлення до їжі та природних ресурсів, з якої вона видобувається, є великим внеском у боротьбі з такою глобальною світовою проблемою, як голод.

День свободи від голоду нагадує, що право на їжу є базовим правом людини. Водночас у
цивілізованому світі рф перетворила штучний голод та гуманітарну блокаду на інструмент ведення війни. В Олешках (Херсонська область) цивільні жителі опинилися в блоркадній пастці:

• Заблоковані шляхи постачання продуктів і ліків.

• Заміновані евакуаційні маршрути та прибережна зона.

• Відсутність доступу до питної води після підриву Каховської ГЕС

• Відмова окупаційної влади в наданні гуманітарної допомоги людям, які не погодилися отримати російські паспорти.

Сьогодні у місті, де залишається близько двох тисяч цивільних, фіксують випадки голодної смерті та виснаження, а місцеві жителі змушені виживати на підніжному кормі під постійними обстрілами.

 Цей день — не просто чергова формальна дата в календарі. На тлі того, що відбувається в Олешках, 28 вересня стає нагадуванням для всього світу , що голод у XXI столітті є наслідком свідомого воєнного злочину та гуманітарного шантажу, проти якого цивілізована спільнота має вживати рішучих дій.

 

                                          

3 вересня –Міжнародний день орхідей

                                            

Міжнародний день орхідей (International Orchid Day) відзначають щороку в перший четвер вересня. Ініціатива присвячена одній із найдивовижніших груп рослин на планеті — орхідеям, різноманіття яких значно ширше за звичні фаленопсиси на домашньому підвіконні.
У 2026 році Міжнародний день орхідей відзначається 3 вересня.

Десь у тропічному лісі орхідея росте високо на гілці дерева, навіть не торкаючись землі. В Австралії існують види, здатні провести під землею практично все життя. Одні квіти пахнуть парфумами, інші імітують запах комах. Деякі настільки точно копіюють самок певних видів бджіл, що cамці намагаються з ними спаровуватися — і мимоволі переносять пилок.

А одна з найважливіших для людини орхідей узагалі стоїть на кухонній полиці.

Це ваніль. Бо ваніль — це орхідея. Точніше, натуральну ваніль отримують із плодів орхідей роду Vanilla, насамперед Vanilla planifolia.

Тобто «стручок ванілі» — це плід тропічної орхідеї. Саме після ферментації та сушіння він набуває знайомого ванільного аромату.

Родина орхідних налічує приблизно 28–30 тисяч відомих дикорослих видів, а селекціонери створили ще величезну кількість гібридів. Орхідеї живуть майже по всій планеті — від тропічних лісів до холодних широт. Існували вони ще тоді, коли Землею ходили динозаври.

Тож називати орхідею просто красивою кімнатною квіткою — приблизно те саме, що називати океан великою калюжею.

                                                   Квітка з майже 90-мільйонною історією

Орхідеї — дуже давня група рослин. Сучасні генетичні дослідження дозволяють припускати, що їхній спільний предок існував приблизно 90 мільйонів років тому або навіть раніше. Це означає, що перші орхідеї з’явилися ще в крейдовому періоді й десятки мільйонів років співіснували з динозаврами.

Згодом вони розселилися практично по всьому світу.
Сьогодні дикі орхідеї можна знайти на всіх континентах, крім Антарктиди: у вологих тропіках,
болотах, горах, помірних лісах і навіть поблизу Арктики. Особливо багато їх у тропіках.Там орхідея часто поводиться зовсім не так, як кімнатна рослина в горщику. Вона оселяється на дереві й використовує його лише як опору, не висмоктуючи з господаря поживні речовини. Такі
рослини називають епіфітами.

Приблизно 70% орхідей ведуть саме такий спосіб життя. Їхнє коріння висить у повітрі, поглинає
вологу після дощу та навіть може брати участь у фотосинтезі.

Тому одна з найпоширеніших помилок власників домашніх орхідей — намагання поводитися з ними так само, як із геранню чи фікусом.

Для багатьох орхідей звичайний ґрунт — зовсім не природний дім.

                                                    Орхідея, яка вміє прикидатися бджолою

Якщо рослини здатні бути хитрими, орхідеї претендували б на чемпіонство.Більшість квітів пропонують комахам чесну угоду: прилітай за нектаром, а дорогою перенеси мій пилок. Деякі орхідеї вирішили заощадити на винагороді. Наприклад, представники роду Ophrys імітують зовнішність самок певних комах. Квітка може повторювати форму тіла, забарвлення, ворсинки й навіть хімічні речовини, схожі на статеві сигнали самки.

Самець прилітає й намагається спаруватися з квіткою. Нектару він не отримує. Зате орхідея прикріплює до нього пилок. Коли ошуканий самець повторює помилку на іншій квітці, запилення завершено. Біологи називають таку поведінку псевдокопуляцією.
З погляду комахи ситуація доволі образлива. З погляду еволюції — блискуча.

                           Орхідея, через яку Дарвін передбачив існування невідомої комахи

У XIX столітті Чарльзу Дарвіну показали мадагаскарську орхідею Angraecum sesquipedale.
У її квітки був надзвичайно довгий нектарний шпорець. Нектар знаходився так глибоко, що виникало очевидне запитання: хто взагалі здатний до нього дістатися?

Дарвін припустив, що на Мадагаскарі повинна існувати комаха з надзвичайно довгим хоботком,
здатним проникати всередину квітки. На той момент такої комахи наука не знала. Згодом потрібного бражника справді виявили.

Так одна квітка допомогла передбачити існування тварини, яку науковці ще навіть не описали.
Історія стала одним із класичних прикладів того, наскільки тісно можуть еволюціонувати рослина та її запилювач.

Орхідеї вражають не лише квітами. Їхнє насіння належить до найдрібнішого серед усіх рослин. Воно настільки крихітне, що схоже радше на пил.

Одна насіннєва коробочка може містити до кількох мільйонів насінин. Але є проблема: у них практично немає запасу поживних речовин, необхідного для початку життя. Тому молода орхідея вступає в складні стосунки з грибами.

Гриб проникає в насінину та забезпечує її речовинами, без яких проростання часто просто неможливе. Для багатьох видів цей союз критично важливий на ранніх етапах розвитку.

Виходить дивна картина. Доросла орхідея може роками жити високо на дереві, обманювати комах і демонструвати одну з найскладніших квіток у рослинному світі.

А починає життя як порошинка, яка без допомоги гриба не здатна навіть нормально прорости.

                                                                   Квітка, яку ми їмо

Є велика ймовірність, що людина, яка ніколи не вирощувала орхідей, усе одно регулярно користується продуктом однієї з них. Ваніль отримують з орхідеї Vanilla planifolia.

Це тропічна ліана з зеленувато-жовтими квітами та довгими плодами, які в побуті називають
ванільними стручками. Саме після складної обробки вони набувають знайомого солодкого аромату.

Таким чином, аромат ванільного морозива, крему, випічки чи парфумів має дуже несподіване
ботанічне походження.

Перед нами не просто спеція. Перед нами продукт орхідеї. Причому це фактично єдина представниця величезної родини орхідних, яку масово вирощують як продовольчу сільськогосподарську культуру.

                                           XIX століття: Європа захворіла на «орхіделіріум»

У вікторіанській Британії багаті колекціонери буквально збожеволіли на орхідеях. Для цього захоплення навіть виникло слово — orchidelirium, «орхіделіріум».Екзотична орхідея могла бути символом грошей, статусу й зв’язків. Колекціонери фінансували експедиції до тропіків, а професійні мисливці за рослинами вирушали в Південну Америку та Азію в пошуках рідкісних видів.

З лісів вивозили тисячі рослин. Значна частина гинула дорогою до Європи, інша — вже в теплицях власників, які ще погано розуміли вимоги тропічних видів. Королівське садівниче товариство Великої Британії згадує XIX століття як період справжньої орхідейної одержимості, коли європейські збирачі активно шукали екзотичні рослини у тропічних лісах.

Ціна особливо рідкісного екземпляра могла бути величезною.
Орхідея стала для вікторіанців тим, чим для інших епох були рідкісні картини, породисті коні або дорогоцінне каміння.

І наслідки цього захоплення деякі дикі популяції відчувають досі.Орхідею іноді доводиться охороняти камерами. Здавалося б, навіщо ставити відеоспостереження біля квітки? Але саме так охороняють деякі надзвичайно рідкісні дикі орхідеї.

У Великій Британії венерин черевичок справжній (Cypripedium calceolus) колись був значно поширенішим. Через втрату природних місць існування та шалений попит колекціонерів він майже зник.

На початку XX століття вид у Британії вважали фактично втраченим, поки 1930 року не знайшли невелику вцілілу колонію. Її місце розташування десятиліттями тримали в таємниці.

Сьогодні рослини контролюють камерами, а в сезон за ними стежать охоронці. Паралельно працює програма повернення виду в природу.

Це звучить як сюжет про охорону коштовностей. Певною мірою так воно і є. Тільки коштовність жива.

                                                      Чому орхідеї виглядають так дивно

У квітки орхідеї зазвичай шість основних частин оцвітини, але одна з пелюсток різко відрізняється від інших.

Її називають губою, або лабелумом.
Вона може бути великою, хвилястою, плямистою, покритою волосками чи мати фантастичну форму. Для запилювача це посадковий майданчик і водночас рекламний щит. Є ще одна цікава деталь.

У багатьох орхідей під час розвитку квітка повертається приблизно на 180 градусів, тому губа, яка спочатку розташовувалася зверху, зрештою опиняється внизу.

Те, що ми сприймаємо як елегантну симетрію орхідеї, насправді є складною конструкцією, сформованою мільйонами років взаємодії з комахами та іншими запилювачами. Квітка красива не випадково. Ця краса працює.

Орхідея не паразитує на вашому дереві.Коли люди бачать тропічну орхідею на гілці, її нерідко приймають за паразита. Але більшість епіфітних орхідей дереву не шкодять.

Вони використовують стовбур або гілку як місце проживання — своєрідну квартиру на висоті. Воду отримують з дощу та повітря, а поживні речовини — з органічних решток, які накопичуються навколо коренів.

Це пояснює й дивне товсте коріння домашніх фаленопсисів. Його не обов’язково потрібно негайно запихати назад у горщик.

Для рослини повітряне коріння — нормальна частина життя.Вони здаються тендітними, але це оманливе враження.
Орхідея легко створює образ примхливої аристократки рослинного світу. Насправді як група орхідеї виявилися надзвичайно успішними.

Десятки тисяч видів, величезний ареал, різні способи запилення, здатність жити на деревах, камінні й під землею — усе це свідчить не про тендітність, а про виняткову пристосовуваність.
Навіть звичайний кімнатний фаленопсис може цвісти шість-вісім тижнів, а деякі різновиди — значно довше. За правильного догляду рослина здатна цвісти повторно.

Для багатьох популярних домашніх орхідей достатньо яскравого розсіяного світла, правильного
поливу й нормальної циркуляції повітря.

Тож репутація рослини, яка нібито помирає від одного неправильного погляду, дещо перебільшена.

Але дикі орхідеї сьогодні справді в небезпеці.
Еволюція дала орхідеям фантастичну здатність пристосовуватися. Людство створило проблеми, до яких пристосуватися значно складніше.

Серед головних загроз — знищення природних екосистем, вирубування лісів, незаконний збір і
торгівля дикими рослинами та зміна клімату. За оцінками дослідників Kew, під загрозою може
перебувати близько 56% видів орхідей.

Особливо небезпечна сама популярність цих квітів.Рідкісний вид автоматично стає бажаною здобиччю колекціонера, а видалена з природи орхідея нерідко гине через дуже специфічні вимоги до грибів, запилювачів і мікроклімату.

Тому сучасне колекціонування має просте правило: дикій орхідеї місце там, де вона росте.
Для домашньої колекції існують рослини, розмножені в розсадниках.

                                                   Чому орхідеям знадобився власний день

Міжнародний день орхідей не належить до офіційних дат ООН. Це тематична ініціатива, яку популяризує Orchids Info і яку щороку проводять у перший четвер вересня.
Але привід виявився значно цікавішим за звичайне «свято красивої квітки».
Орхідеї дозволяють побачити еволюцію буквально на підвіконні.

У їхній історії є динозаври й Дарвін, гриби й бджоли, вікторіанські авантюристи й сучасні браконьєри, ванільне морозиво та квіти, які потрібно охороняти відеокамерами.
Можна просто поставити орхідею на стіл і милуватися її цвітінням. А можна придивитися до неї уважніше. До дивної губи квітки. До товстих сріблястих коренів. До майже неприродної симетрії пелюсток.

І згадати, що перед нами результат приблизно 90 мільйонів років еволюційних експериментів.
Можливо, саме тому орхідеї так легко перетворили людей на колекціонерів. Вони виглядають не
просто красивими. Іноді вони виглядають так, ніби природа вирішила показати, наскільки далеко може зайти її фантазія.

13 серпня — Міжнародний день вовка

13 серпня світ відзначає Міжнародний день вовка (International Wolf Day) — день, покликаний вшанувати роль вовків у природі, розвіяти міфи про «страшного хижака» й звернути увагу на сучасні виклики збереження цього надзвичайного виду. Міжнародний день вовка — свято хижака, що рятує екосистеми.

У байках — лиходій, у природі — лікар дикої природи. Вовки займають важливу роль в екосистемах, контролюють популяції копитних, знижують поширення хвороб і навіть сприяють відновленню ландшафтів. Їхнє повернення — одне з найбільших досягнень сучасної охорони природи.

Вовк (Canis lupus) — хижий ссавець родини псових, предок домашнього собаки. Вовки живуть зграями, очолюваними альфа-самцем і самкою, полюють спільно, мають складну ієрархію та унікальну систему спілкування через виття.

Кожне виття — як відбиток пальця — унікальне. Вони використовують його для:
    •координації зграї,
    •позначення території,
    •пошуку зниклих членів зграї.

Вовк (Canis lupus)  — найпоширеніший, мешкає в Європі, Азії, Північній Америці.
   – Арктичний вовк — підвид сірого вовка, пристосований до життя в умовах вічної мерзлоти.
  – Індійський вовк (Canis lupus pallipes) — рідкісний підвид, що мешкає в Індії, Пакистані й Ірані, майже повністю живе поза заповідниками.
  –  Ефіопський вовк — один із найрідкісніших у світі (менш як 500 особин), ендемік гірських районів Ефіопії.

                                                                         Індійський вовк

                                                                           Сірий вовк

                                                                       Ефіопський вовк

                                                                  Арктичний вовк

                                                                Загрози для вовків

Вовки зазнають переслідувань, знищення та ізоляції з боку людини:

   • Полювання та браконьєрство — заради хутра або через конфлікти з фермерськими господарствами.
   • Втрата середовища проживання — розширення сільського господарства, вирубка лісів, урбанізація.
   • Негативна суспільна думка — образ «великого поганого вовка» досі викликає страх.

У Європі вовк є видом, що підлягає суворому захисту. Проте інтерпретації цього статусу відрізняються: деякі регіони Іспанії й Словаччини дозволяють часткове контрольоване відстрілювання, тоді як інші — повністю заборонили.

                                                              Чому вовки важливі?

    Контроль популяцій копитних
    – Без вовків популяції оленів і лосів швидко ростуть, що призводить до надмірного випасу й знищення рослинності.
    Ландшафтна трансформація
    У Йеллоустоні, після повернення вовків у 1995 році:
    – змінилась поведінка лосів,
    – відновились зарості верболозу,
    – повернулись бобри, птахи, риби,
    – зросла біорізноманітність.
    «Лікарі дикої природи»
   – Вовки першими знищують хворих або слабких тварин, що знижує поширення хвороб, наприклад, туберкульозу великої рогатої худоби (вивчено у Словаччині).
    Баланс хижаків
    – Контролюючи чисельність лисиць, вовки сприяють зростанню популяцій гризунів і птахів, які потерпають від лисиць.

                                                Вовки і люди: конфлікти та співіснування

Вовки можуть нападати на худобу, коли опиняються поруч із людськими поселеннями. Щоб зменшити конфлікти, в ЄС було створено платформу з питань співіснування людей і хижаків, яка рекомендує:

    •спрощення доступу до фінансової допомоги для фермерів,
    •компенсації за втрату худоби,
    •підтримку встановлення електричних огорож, використання пастуших собак,
    •просвітницьку кампанію про хижаків та методи запобігання конфліктам.

                                              Як відзначити Міжнародний день вовка?

1. Поширюйте правду про вовків
Навчайте дітей, друзів, учнів — вовк не ворог, а охоронець екосистеми.

2. Дивіться документальні фільми
Рекомендуємо: The Return of the Wolf to Yellowstone, How Wolves Change Rivers.

3. Підтримайте організації з охорони вовків
Пожертвуйте або усиновіть вовка у WWF — отримаєте сертифікат, м’яку іграшку й освітні матеріали.

4. Подорожуйте відповідально
Здійсніть еко-тур, щоб побачити вовків у дикій природі та підтримати охоронні програми.

5. Слідкуйте за законодавством
Ставайте на захист вовків, пишіть листи депутатам, підтримуйте петиції проти незаконного відстрілу.

                               

                                              Чому Міжнародний день вовка важливий?

Вовки — це не хижаки, це архітектори рівноваги. Їхнє повернення — це сигнал, що ми навчилися співіснувати з дикою природою. Їхнє зникнення — це дзвінок про системну дисфункцію.

Міжнародний день вовка — це шанування краси дикої природи, науки та відновлення, а також наш шанс змінити історію ставлення до хижаків.

                                                              

                                                             Цікаві факти про вовків

1. Сірий вовк — найпоширеніший вид.
Canis lupus, або сірий вовк, — найвідоміший представник свого роду, поширений у Північній Америці, Європі та Азії. За тисячоліття цей вид розділився на десятки підвидів — від білосніжного арктичного вовка до невеликого мексиканського, вразливого іберійського чи гімалайського, який мешкає високо в горах. Вовки здатні жити майже всюди, окрім тропічних лісів і надто посушливих пустель.
 Усі наші домашні собаки — це далекий нащадок саме сірого вовка.

Вовк — найбільший дикий представник родини псових. Його тіло високе, з довгими міцними ногами та широким черепом, що плавно переходить у вузьку морду. Пухнастий хвіст та густий підшерсток допомагають переживати найсуворіші морози.

Забарвлення може змінюватися від світлого до темно-сірого з вкрапленнями чорного й білого, трапляються і цілком чорні чи білосніжні особини. Але майже завжди морда та низ тіла світліші за спину. Не варто плутати цього виду з двома іншими, цілком окремими видами вовків — червоним вовком (Canis rufus) та ефіопським вовком (Canis simensis).

2. Вовки — надзвичайно соціальні
Якщо вовк знаходить собі пару, то найчастіше — це на все життя. Саме така пара стає ядром зграї, тобто своєрідної «родини». Дорослі вовки можуть покидати рідну зграю, але довго самотніми не залишаються.
Полювання, виховання молоді, захист території — усе це відбувається завдяки злагодженій командній роботі. Усередині зграї міцні зв’язки підтримуються через гру, взаємне вилизування шерсті та інші «соціальні ритуали».

3. У вовчій родині панує гармонія, а не боротьба
Популярні колись терміни «альфа» і «бета» вже майже зникли зі словника вчених. Дослідження показали: у дикій природі зграя — це насамперед сім’я, де головні ролі належать парі батьків, а не переможцям жорстоких боїв. Молоді вовки не намагаються силою відібрати владу — вони просто йдуть будувати власну зграю.

4. Вовки виховують малят у лігвах
Для народження й виховання потомства вовки шукають затишні місця — розщілини в скелях, дупла дерев або покинуті нори інших тварин. Їхні підземні «дитячі» можуть бути справжнім лабіринтом із тунелями довжиною до чотирьох метрів.
Сезон парування зазвичай триває з лютого по березень. Через 63 дні після спарювання з’являються від чотирьох до шести вовченят.
Годівля молоком триває у середньому 45 днів. Статева зрілість настає приблизно у 22 місяці, хоча соціальна структура зграї часто відкладає перше спаровування на пізніший вік. У дикій природі зафіксовані випадки, коли самиці народжували у 10-річному віці.

5. Пара — на все життя
Вовки відомі своєю вірністю. Вони залишаються разом роками, очолюючи зграю і визначаючи, де полювати та кому їсти першим. Якщо один із пари гине, інший шукає нового партнера лише після цього.
Лідери зграї — батьки
У більшості вовчих зграй потомство з’являється лише у домінуючої пари — самець і самиця, які зазвичай є батьками решти членів зграї. Але якщо в певному регіоні достатньо здобичі, у зграї може бути кілька виводків за сезон.
Соціальна ієрархія підтримується демонстраціями сили, складними вітаннями та поведінкою підпорядкування.

6. Рекордні території проживання
Лише люди можуть позмагатися з вовками за масштаб поширення. Колись вони жили від Гренландії до Північної Африки, від Аляски до Гімалаїв. І навіть сьогодні вовки здатні виживати і в тундрі, і в горах, і в пустелях.
Їхні території величезні — у США окремі зграї займають ділянки до 1600 км², щодня проходячи до 50 км у пошуках здобичі.

7. Вовки впізнають одне одного по запаху
Вони здатні визначити, чи належить територія іншим, а також розпізнати конкретного члена зграї за запахом сечі. Домінантні вовки мітять територію кожні кілька хвилин.

    Поведінка підпорядкування
    Є два рівні:
    – Активна — вовк пригинається, облизує морду домінанта, підтискає хвіст. Таку поведінку спочатку демонструють вовченята, щоб викликати годування, а потім зберігають у дорослому віці.
    – Пасивна — вовк лягає на бік або спину, відкриваючи живіт, іноді відводячи лапу для огляду. Це знак повного прийняття чужого домінування.
    Вуха, хвіст і поза — це кодекс сигналів
    Прямі вуха і показані зуби — гнів, вуха назад і примружений погляд — підозра, притиснуті вуха — страх, грайливе “поклоніння” — запрошення до гри.
    Феромони — хімічні послання
    Запахові залози на лапах, хвості, біля очей, ануса та статевих органів допомагають передавати інформацію, наприклад, про готовність самиці до спаровування.

8. Вовки втратили третину своїх земель
За останні століття люди забрали у вовків третину їхнього природного ареалу. Деякі підвиди зникли назавжди: японський вовк, флоридський чорний, сіцілійський, великий рівнинний…

Чи виють вовки на місяць?

9. Вони не виють на місяць
Романтичний образ вовка, що виє на повний місяць, — просто легенда. Насправді виття — це спосіб спілкування. Кожен вовк має свій унікальний «голос», який чути на відстані до 16 км.
Мова вовків складається з трьох “діалектів”

    Мова тіла: положення і рухи тіла, вирази морди.
    Звуки: виття, гавкіт, скиглення, гарчання.
    Запахи: мітки сечею, фекаліями, феромони.

Гавкіт — застереження або сигнал тривоги, скиглення — прохання чи знак капітуляції, гарчання — попередження про небезпеку чи прояв домінування.

10. Вовки — вершина харчового ланцюга
Ніхто не полює на вовків, окрім людини. Вони злагоджено атакують великих копитних — лосів, оленів. І ця роль хижаків — життєво важлива для екосистем.
Приклад — Єллоустоун. Коли у 1920-х вовків там знищили, популяції оленів розрослися, рослинність зникла, ріки почали розмиватися. Повернення вовків у 1990-х відновило баланс: знову виросли дерева, повернулися бобри, птахи та інші тварини.

11. Найбільший ворог — людина
Вовків вбивали заради хутра, «захисту» худоби або просто як спортивний трофей. І навіть сьогодні антиприродні програми знищення тривають.
Попри міфи, напади на людей трапляються надзвичайно рідко.

12. Розумні мисливці
Полювання вовків — це продумана операція. Одні женуть здобич, інші перерізають шлях або чекають в засідці. Вони можуть розвивати швидкість до 61 км/год і долати кілометри без зупинки.

Щелепи вовка змикаються з силою близько 680 кг — цього достатньо, щоб переламати стегнову кістку лося. За один раз дорослий вовк може з’їсти до 9 кг м’яса.
Хоча вовки полюють злагоджено — переслідують, блокують шляхи, атакують з боків і ззаду, — більшість атак не закінчується успіхом.
Вовки можуть проходити до 200 км за день, рухаючись у середньому зі швидкістю 8 км/год, але під час погоні розвивають швидкість 55–70 км/год і можуть гнати здобич до 20 хвилин, долаючи 5 км.

13. Вовк — гігант серед родичів
Він найбільший представник родини псових. У середньому північний самець сягає 76 см у холці та важить до 65 кг. Найбільші вовки живуть у Канаді, на Алясці та в північній Азії.

14. Перші у списку під загрозою
У 1973 році вовків внесли до списку під загрозою зникнення у США. Деякі підвиди, як гімалайський вовк, і досі офіційно вважаються вразливими.
Популяції вовків скорочуються через браконьєрство, отруєння, пастки й втрату місць проживання. Щоб зберегти цих хижаків, потрібні нові закони, освітні програми та гуманні методи співіснування.

Вовки регулюють чисельність копитних і тим самим підтримують баланс екосистем. Хоча їх часто звинувачують у нападах на худобу, дослідження доводять, що такі випадки поодинокі.

У минулому вовків масово винищували заради хутра або як «шкідників». Сьогодні їм загрожують хвороби (наприклад, парвовірус), паразити та генетичне змішування з собаками і койотами.

Програми повернення вовків у місця, де вони зникли, приносять результати.

                                                

                                                    Чисельність вовків і тенденції в Україні

Вовк (Canis lupus) в Україні історично не має спеціального національного охоронного статусу (не внесений до Червоної книги) і вважався мисливським видом із дуже слабкими обмеженнями. Дані Міжнародного центру вовка (International Wolf Center) станом на 2018 рік фіксували для України «немає правового захисту».

Водночас тривають спроби посилити правовий захист: Міндовкілля у 2024 році повідомляло, що разом з екоорганізаціями напрацьовує зміни до законодавства щодо охорони вовка.

В Європі вовк загалом має високий охоронний статус у межах Бернської конвенції; у 2022 році LCIE/IUCN підготувала спеціальну оцінку стану виду по Європі для Сталого комітету Конвенції. Це рамка, до якої Україна поступово наближає політику.

Оцінки чисельності вовків В Україні сильно різняться за роками та методиками. Міжнародний центр вовка наводив орієнтир «понад 2 500» (оновлення 2018).

   За даними українських екоНУО, у 2024–2025 роках чисельність мігла зменшитися до ~2 000 та нижче, що пов’язують із відстрілом і деградацією популяції. Це сигнали тривоги, які потребують державної верифікації обліків.

                                                  Основні загрози для вовків в Україні

   • Переслідування людиною (незаконний відстріл, отруєння, пастки).
   • Втрата та фрагментація середовищ існування, конфлікти з тваринництвом.
   • Хвороби та генетичні ризики (змішування з бродячими собаками тощо).
    А сьогодні серед загроз для вовків також війна.

                                                               Які родичі у вовка?

Родичі вовка – у родині псових.
Окрім вовків, туди входять койоти, шакали, лисиці, домашні собаки та дикі різновиди.