Пам'ятаємо

 

Озеро Бакота (Бакотська затока) утворилося на місці затопленого села Бакота, яке було розташоване на півдні Хмельницької області, за 55 кілометрів від Кам’янця-Подільського.

Золота Долина України, територія, за яку століттями змагалися різні народи, сховали хвилі Дністра. Хоча Бакота є одним зі свідчень, що безперервність життя на берегах Дністра зберігалася з найдавніших часів. 16 тисяч гектарів родючих земель, 100 гектарів лісу, безліч виноградників та садів і 28 зниклих сіл, унікальне місце історії України – все поглинули хвилі Дністра 27 жовтня 1981 за наказом московської влади.

                                                     Людей змусили зруйнувати рідне гніздо

Офіційно метою було зведення каскаду гідроелектростанції на Дністрі. Однак хіба можна лише цим пояснити низку кроків, які зробила радянська влада під час затоплення села?

-Люди мали своїми руками зруйнувати своє родинне гніздо, інакше вони не отримали б компенсації від держави, - розповідає Тарас Горбняк, мешканець та дослідник історії знищеного села Бакота, - ти сам мав зруйнувати свою хату, вирубати дерева в своєму садку. Мав знищити все, що наживали роками твої діди та батьки. В іншому випадку не отримаєш до основної суми 700, 800, 1000 карбованців компенсації.

Науковець Олександр Вікірчак додає: "Якщо під затоплення підпадало кладовище, людей зобов’язували забрати останки своїх рідних. Екскаватором розривали могили, а люди мали збирати руками кістки своїх родичів". 
 
Окрім того, до села привезли бригади з тих, хто сидів у в’язницях. Їхнім завданням було руйнування, викопування "безхозних могил", скидання їх у спільну могилу – та заливання цвинтарів вапном. Дно майбутнього водосховища мало бути голе-голісіньке.

      Фото: як виглядала територія штучного озера Бакота до затоплення (район Старої Ушиці).  

Людям, які виїжджали, не запропонували допомоги з переїздом, вони мали залишити село самостійно. Щось перевозили вихідними, щось вечорами. Бо вдень вони працювали у радгоспах, боялися тавра – “нетрудовий елемент” та покарання.

На нових місцях влаштовували толоки, щоб якомога швидше збудувати нові оселі. Радянська влада жодної допомоги в переселенні не надавала. Від спільної біди рятувала тільки самоорганізація та взаємопідтримка.

 Прощалися мешканці зі своїм селом на Покрова, 14 жовтня.
 Cело вирішило зібратися разом в центрі. Вони розуміли, що вони востаннє вдома, востаннє разом. Їм заборонили переїжджати всім селом та селитися разом. Все, переконували, заради реалізації важливої державної програми, але вони вросли корінням в цю землю. Особливо важко було старшим людям.

- Вони всі разом ішли з дітьми, багато плакали. Село тоді вже не мало електроенергії. Йшли, йшли, дійшли до центру, усі так у круг зібралися, стали на коліна й розійшлися.

Існує дві версії розшифровки цієї назви:

1. “Бакота – “бокота” – кусень хліба ” (рум.)

2. “Бакота – бажане, чудове місце” (“ба” – приставка, корінь “кот”, “хот” – бажаний).

Більшість науковців підтримує другу версію.

Слово «бакота» трапляється також у культурах різних народів. У Габоні та Конго проживає плем’я бакота (або кота), в Індії є два поселення з такою назвою. Третина жителів села Фитьків, що на Прикарпатті, мають прізвище Бакота, на Волині є село Бакоти, а на Закарпатті — Бакти.

Кельтською мовою «бакота» означає долина, іспанською — заглибина, низ. Румунською — шмат хліба, турецькою — бачити далеко. 

                                                        Історія Бакоти: найголовніші дати

Археологічні розкопки вказують, що на цьому місці вздовж Дністра знаходилося безліч язичницьких святилищ та капищ (храмів), там же знаходили кургани з жіночими похованнями. Ймовірно, через це побутує легенда, що Бакота – це місце жіночої сили та центр відьмацьтва.

1024 рік – перша згадка про Бакоту у літописах, де пишеться про невеличке поселення на берегах Дністра.

1240 – Бакота вперше згадується, як найбільший адміністративний центр Дністровського Пониззя Русі Дольної. Населення Русі Дольної - русинів - називають подолянами. За часів Київської Русі – ця територія належить руським князям, пізніше – відходить до Галицького князівства, Галицько-Волинської держави. 

1255 – за Іпатівським літописом містом, в якому вже був замок та оборонні споруди, монголо-татарам здав намісник Данила Галицького – боярин Мілей. Ординці вимагали від мешканців знищити Бакотський замок та всі оборонні споруди.

1259 рік – Бакотський замок був зруйнований, а Бакота потрапила в татарське поневолення майже на сто років. 

У XIV—XV століттях на цих територіях існувало Подільське князівство, Подільське воєводство, Подільська губернія. Територія простягалася аж до Чорного моря. Столицею Поділля був Кам’янець-Подільськ, а найбільшими містами – Бакота, Теребовля, Звенигород, Брацлав, Калюс, пізніше – Хмельницький, Тернопіль, Вінниця.

1362 рік – Бакота та придністровські землі перейшли у підпорядкування великого князя Литовського Ольгерда, який розбив на Синіх водах загони татар. Він передав Поділля у керування своїх племінників – братів Коріатовичам. Вони почали відновлювати укріплення, щоб вберегтися від нових набігів татар.

Цей же рік - перша згадка про скельний чоловічий монастир, що знаходився на берегах Дністра. Литовці прийшли в Бакоту та побачили там ченців, про що був запис у літопису – “давно існуючий монастир”.

                              

                                  Бакотський Михайлівський печерний монастир

 За легендою, тут жив ченець Антоній Печерський, який пізніше переселився на Київські гори та заснував там Києво-Печерський монастир.

Перші християни тут з’явилися декількома століттями раніше, щонайменше у XI столітті. Водночас, дослідження вказують на те, що на місці монастиря стояло рідновірське капище, найстаріші археологічні знахідки у якому датують ІІ тисячоліттям до нашої ери.

Під час монголо-татарської навали середини ХІІІ століття в печерах переховувались не тільки ченці, але й селяни з довколишніх сіл. За легендою, їм пропонували зректись віри, а отримавши відмову, нападники замурували входи у печери разом з людьми.

Наразі служба в ньому проходить раз на рік – 14 серпня – саме в цей день до нього збираються люди із затопленого села Бакота.

Свято-Михайлівським його нарекли, оскільки на стіні однієї з печер знайшли кириличний напис  «Благослови Христос Григорія ігумена, давшого силу святому Михаїлу». Нижче хтось дописав меншими буквами «Григорій воздвиг мсто сє». Отже так отримали згадку про засновника і давню назву обителі – Свято-Михайлівський монастир.

Через затоплення села обвалилась верхня скеля Білої гори, де розташований монастир, разом з нею пішли у небуття печери і усипальниця з настінними розписами і фресками, які створені ще з одинадцятого до тринадцятого століття. З усього набутого століттями збереглися лише залишки келій і поховань монахів, велика кількість руїн Михайлівської церкви.

1431 рік -  між Польщею і Литвою було укладено перемир’я, за умовами якого Бакотська волость була визнана нейтральною прикордонною зоною між державами. Жителі Бакоти та її околиць вигнали в 1431 році зі своїх маєтків українських, польських і литовських феодалів, оголосили себе вільними людьми.

1434 рік повстання було придушене польсько-шляхетськими військами, замок зруйнований вже назавжди, а місто поступово втратив своє значення як адміністративний і господарський центр і в документах XVII ст. згадується лише як незначний населений пункт.

Кінець ХІХ століття – починаються археологічні розвідки на території Бакоти. Розкопки були проведені в 1891-1892 роках, але звіти про розкопки не збереглися. У 1963 року об’єднана археологічна експедиція на чолі з І.С. Винокуром виявила низку пам’яток черняхівської культури, слов’янські старожитності V-VIII ст. і давньоруського періоду ІХ – ХІІІ ст.

Після громадянської війни і аж до 1940 року по Дністру проходив кордон СРСР і королівської Румунії. Кордоном стає річка Дністер. Бакота стає прикордонним селом. Організовуються прикордонні застави. Кожен крок мешканців села контролюється.  Прохід до Дністра – тільки в певні дні під наглядом прикордонника, обробляти город – тільки спиною до Дністра, пасти худобу на березі – заборонено, вивішувати випрану яскраву білизну на ніч заборонено, в нічний час заборонялося, щоб світилися вікна будинків, вводиться обов’язкова паспортизація.

Статус прикордоння врятував село від голоду у 1933 році. У Бакоту демонстративно завозили хліб, аби румуни не побачили чогось зайвого.

Вони пережили війну, пережили важкий голод у 1947 році. Тоді вже не було кому напоказ годувати селян - за рік більше жителів села померло від голоду, ніж загинуло під час війни за 4 роки і 10 місяців.

З 1969 року почалися широкі стаціонарні розкопки в Бакоті (урочище Клин). Тут було простежено історичний процес формування “гнізд” слов’янських поселень першої і другої половин І тисячоліття н.е. і виникнення на їх основі важливого міського центру, яким стала столиця Пониззя – Бакота ХІІ-ХІІІ ст. Для будь-якої держави такі розвідки стали б приводом для глибшого дослідження та збереження цієї спадщини, але не для Радянського Союзу.

У 60-их роках, фактично одночасно з проведення археологічних розкопок, селом пішли слухи – село будуть затоплювати, а людей виселяти.

Село тільки почало оговтуватися. Їхній колгосп – передовик з вирощування лікарських рослин, які постачаються для потреб медичної галузі: ромашка, м’ята, нагідки, мак, подорожник, валеріана, алтей, перець – щедро квітнуть на полях. Після війни відкривається школа, будується музей історії села, бібліотека, новий клуб, дитячий садок, магазин, розширюється господарство відділення радгоспу.

Затопити село? Люди не вірять в це, хоча їм вже забороняють будувати нові хати. На початку 70-х років чутки формуються в чітке розпорядження: жителі діляться на 4 групи: одні купували будинки в різних сусідніх селах і переїжджають туди, інші будують в селі Колодіївка, треті – в с.Гораївка, четверті – в квартири с.Стара Ушиця.

У 1974 році в долині почали працювати оцінювальні комісії. Ці комісії вимірювали все, що мала родина: сарай, хлів, курник, дровітню, туалет, звісно ж, хату. Майно оцінювали в середньому в 3 – 3,5 тисячі карбованців. Гарні гроші – за умови, що зруйнують свій дім своїми руками.
На вулиці поставили бульдозер

Він був нагадуванням – завести його можуть в будь-який момент. Поспішайте. Господарства руйнували люди, дерева й кущі в долині вирубували спеціальні бригади. Потім усе це спалювалось. За проектом нова ГЕС не мала шлюзів, відповідно, не могла пропустити тонни дров, які б сплили на поверхню після затоплення. Коли навколишній ландшафт став нагадувати околиці Хіросіми після ядерного вибуху, сюди заїхали екскаватори, які зрівняли все із землею.

27 жовтня 1981 року село Бакоту зняли з обліку як неіснуюче. Разом із ним зникли ще близько 30 населених пунктів. Тоді ж пустили воду, що прибувала аж до 1987-го. За цей час рівень піднявся на 35-38 метрів.

 

«Підкорись, Дністре!», «Дністер перекрито», «Перемога на Дністрі» – такими радісними заголовками ряснів місцевий часопис «Прапор Жовтня»,  інформуючи радянських трудівників про новий значний здобуток народної влади.

1987-го вода досягла того рівня, який маємо сьогодні. Бакота – Золота долина України - опинилася під водою.

В Радянському Союзі цю подію називали перемогою людини над природою. Час показав, що це був екологічний злочин. Через будівництво ГРЕС сталося погіршення самоочисних властивостей річки, порушення гідрологічного режиму, зниження рівня і дефіцит води, погіршення якості води, висихання заплав і пов’язані з цим пожежі тощо.

Попри те, що село залите водою, люди приїздять до водної поверхні, щоб “підзарядити батарейки”. Бакота залишається місцем сили.

 

 

Що сьогодні святкуємо?

                                              

 

                                                      17 червня – Всесвітній день сміттяра

17 червня світова спільнота відзначає Всесвітній день сміттяра (Global Garbage Man Day). Це
професійне свято може здаватися не важливим, оскільки професія сміттяра не цінується у світі.
Тому мета цієї дати привернути увагу громадськості до величезних зусиль жінок та чоловіків, які підтримують наші міста та села в чистоті.

До сміттярів можна віднести фахівців, які збирають сміття, вторинну сировину та викиди з наших будинків та кварталів. Незалежно від того, чи є вони фахівцями з питань санітарії чи поводження з відходами, ми цінуємо їхню ретельну та невпинну працю.
Поводження з відходами виходить далеко за межі звичайного збору сміття. Очищення наших домівок, кварталів та цілих міст від сміття пов’язане з різноманітними послугами та програмами, що призначені для захисту нашого довкілля від забруднення та задля зменшення впливу сміття на навколишнє середовище. Це свято також відзначають провідні експерти у галузі, які працюють у галузі утилізації та переробки відходів, та роблять  надзвичайний вклад у розвиток нашої планети.

                                    Як виникла ідея відзначати Всесвітній день сміттяра?

Ініціатором впровадження Всесвітнього дня сміттяра є Джон Д.Арвуд – власник спеціалізованої
компанії з переробки відходів. Він розпочав свій бізнес у 1997 році, а потім почав поширювати
інформацію про свою діяльність в інтернеті.

Арвуд турбується про кожну людину у суспільстві. За кілька років існування своєї фірми він
зрозумів, що світ не цінує професію людей, які займаються утилізацією відходів. Це надихнуло його у 2011 році створити та повністю профінансувати перший День сміттяра. Для Арвуда дуже важливо, щоб суспільство визнало невтомну працю тих людей, що присвячують свої дні очищенню навколишнього середовища від сміття.

Всесвітній день сміттяра офіційно відзначається в Інтернеті в рамках ініціативи «Тиждень
працівників сфери переробки та утилізації відходів» (Waste & Recycling Workers’ Week). Адже,
галузь є набагато ширшою та окрім збору сміття охоплює діяльність, пов’язану з санітарією та
використанням земель. Також існує ціла галузь, яка займається наданням послуг з переробки. 1
Цей день нагадує про критично важливу роботу, яку виконують збирачі сміття, що часто стикаються з небезпечними умовами, включаючи вплив шкідливих речовин і ризик травмування. Їхні зусилля є життєво важливими для підтримки здоров’я населення та чистоти навколишнього середовища.

У всьому світі багато тисяч чоловіків і жінок беруть участь у переробці відходів.  Тому фокус Дня сміттяра з часом змінювався. За останні роки увага до Дня сміттяра надзвичайно зросла. Суспільні організації та громади з усього світу беруть активну участь у заходах святкування. Рівень залучення виявився настільки високим, що в майбутньому очікується суттєве збільшення
зацікавленості до свята з боку некомерційних організацій, підприємств, що працюють в галузях
переробки сміття, охорони довкілля тощо.

Арвуд також привертає увагу до «Космічного сміття» та намагається зрозуміти, як боротися із
зростаючою проблемою відходів, що обертаються навколо Землі.

                                         Цікаві факти про сміттярів та переробку відходів

   • Професія сміттяра має велику історію. Так, перше велике сміттєзвалище з’явилося у
Стародавній Греції, поблизу Афін у 400 році до нашої ери.

   • Щороку в США виробляється 250 млн. тонн комунальних відходів, до цього переліку входить сміття від комерційної, побутової та промислової діяльності. 

   • США займають перше місце з кількості сміття. Як показало дослідження, кожен американець
щодня «виробляє» 7 фунтів (3 кг) сміття. У Сполучених Штатах виробляється близько 30% світових відходів. Майже понад 50% продуктів використовується американцем лише одного разу, а потім викидається як відходи. 50% пластику було викинуто і ніколи не перероблено.

   • У США сміттярі не тільки збирають сміття, вони відповідають за його сортуванням.

    Зазвичай ми не замислюємось над тим, яку велику шкоду наносимо довкіллю. Наприклад, час
розкладання недопалків складає 15 років, протягом цього періоду він наносить шкоду довкіллю. А для розкладання скляної банки необхідно понад 1 000 000 років.
    На території нашої країни розташовано понад 6 000 сміттєзвалищ, які функціонують цілком
офіційно. Разом з тим є багато несанкціонованих звалищ відходів. Як стверджують представники Міністерства природи, їх є близько 30 000. Статистика свідчить, що менш як 5% сміття у нашій країні підлягають сортуванню та переробці, інші відходи вивозяться на сміттєзвалища.
    Попри це в Україні функціонує 15 заводів, що спеціалізуються на переробці скляних виробів, 15 заводів з утилізації та переробки паперу та картону, 16 промислових одиниць переробляють лом чорних та кольорових металів, 19 заводів займаються утилізацією пластикових пляшок. Загалом потужність цих заводів використовується лише на 10%, що дозволяє переробляти набагато більше сміття.

                                           Як відзначати Всесвітній день сміттяра?

Всесвітній день сміттяра – це свято всіх людей, які забезпечують безпеку нам та довкіллю. 
Традиційно фахівці з переробки та переробки відходів отримують подарунки та подяку за свою
роботу. Проте, що можете зробити ви як приватна особа під час святкування цього свята?

По-перше, ви можете показати, що ви піклуєтесь про добробут місцевих сміттярів. Представники громадськості часто займаються своїми справами, не звертаючи уваги на труднощі та небезпеки, з якими стикаються працівники, що займаються утилізацією відходів. Але річ у тому, що багато працюють довгими робочими днями на громадських вулицях та автомагістралях, постійно ризикуючи своїм життям та здоров’ям.

Саме Всесвітній день сміттяра змушує нас замислитися над тим, як ми піклуємося про представників цієї професії зокрема та про наше довкілля загалом. Ви можете розпочати відокремлювати відходи і тим самим полегшити роботу працівників з утилізації сміття.

Іноді найкраще просто виявити вдячність. Ви навіть можете особисто звернутися до фахівця з
утилізації відходів та сказати йому, що ви вдячні за роботу, яку він виконує. Це може бути єдиною подякою, яку він отримає за цілий рік.

                         17 червня – Всесвітній день боротьби з опустелюванням і посухою

17 червня кожного року відзначається екологічна подія – Всесвітній день боротьби з опустелюванням і посухою (World Day to Combat Desertification and Drought). Таку дату встановила Організація Об’єднаних Націй у 1995 році. Дата святкування обрана на честь прийняття Конвенції ООН щодо боротьби з опустелюванням, це відбулось саме цього дня у 1994 році.

                              Мета Всесвітнього дня боротьби з опустелюванням і посухою

Деградація та опустелювання земель загрожує не тільки екології нашої планети, а й соціально-економічному розвитку. Тому що непридатні для експлуатації ґрунти провокують голод і міграції.

Тому метою Всесвітнього дня боротьби з опустелюванням і посухою є підвищення обізнаності про втрату земель і ґрунтів, залучення суспільства до об’єднання заради розв’язання екологічної проблеми шляхом охорони землі, збільшення родючості ґрунтів та економії енергетичних ресурсів.
                                                                  Статистичні дані

   — Ми безповоротно втрачаємо 12 мільйонів гектарів земельних ділянок на рік. Серед них близько     75 мільйонів тонн – родючі ґрунти.

   — Майже половина населення стикається з проблемою нестачі водних ресурсів.

   — Приблизно 57% території України уражені ерозією.

Цьогоріч Всесвітній день боротьби з опустелюванням і посухою проходить під гаслом «Об’єднані заради землі. Наша спадщина. Наше майбутнє» і підкреслює спільну відповідальність за збереження родючих ґрунтів та протидію опустелюванню, яке вже зачепило понад 40 % світової території.

В Україні проблема деградації земель особливо загострилася через військову агресію рф. Бойові дії, бомбардування та інші наслідки війни призводять до забруднення ґрунту, занепаду водних об'єктів і втрати родючих земель, ставлячи під загрозу життя та добробут мільйонів людей.

Однак, навіть у ці складні часи, важливо не здаватися і продовжувати боротьбу за збереження та відновлення родючості українських земель.

Адже, зберегти рідну землю для майбутніх поколінь, передати її у спадок нащадкам квітучою і багатою – наш святий обов’язок!
 

Український Єрусалим на Тернопільщині

 Наша люба Україна багата на неймовірно гарні місця, сповнені магнетизмом та потужною енергетикою.І одним з них є село Зарваниця на Тернопільщині.
Цікаве місце наповнене молитвою, вірою та набожністю і неодмінно варте того, аби його відвідати.

Унікальний комплекс «Український Єрусалим» вміщає у собі копії найбільших християнських святинь Святої Землі. Будівництво цього об’єкту розпочалося влітку 2014 році.

До комплексу входять:

    Голгофа – гора, на якій розп’яли Ісуса Христа;
    Оливний город, де Ісус молився перед арештом;
    Сходи Покаяння (Святі сходи), якими Ісус Христос підіймався на суд до Пилата.
    Посередині розміщена купіль Ветезда, де оздоровлювалися хворі.
    Справа знаходяться Левові (Ліонські) ворота, одні з воріт, які ведуть у місто,
    та Вежа Давида, яку продовж століть ніхто не зміг підкорити, і яка є символом нескореності народу.
    Центральною спорудою комплексу є копія Гробу Господнього. 

Усе місце оточене мурами, які відображають оборонні мури Єрусалиму.

                                                        

Історія Зарваниці починається у 1240 році, коли ченець, рятуючись від монголо-татарського нашестя, знайшов тут прихисток у глухих лісах. Згідно з легендою, саме тут він побачив образ Богородиці, яка закликала його побудувати церкву. Відтоді Зарваниця стала місцем паломництва, привертаючи увагу віруючих з різних куточків України.

У XV столітті тут була збудована перша дерев’яна церква, яка, на жаль, згоріла під час одного з численних нападів. Проте, віра людей у святість цього місця не зникла, і пізніше, у XVII столітті, на її місці звели новий храм. Цей новий храм став центром духовного життя місцевої громади та місцем зустрічі паломників.

У XVIII столітті Зарваниця пережила важкі часи через політичні та соціальні потрясіння. Однак, незважаючи на всі труднощі, місце продовжувало приваблювати віруючих, які шукали духовного спокою і зцілення. У XIX столітті Зарваниця отримала офіційний статус паломницького місця, що підкреслило її значення для українського народу.

                                                          

У радянські часи Зарваниця, як і багато інших релігійних місць, зазнала утисків. Радянська влада намагалася знищити святиню, але завдяки зусиллям віруючих її вдалося зберегти. Віряни таємно продовжували приходити сюди для молитви і духовного очищення, що підкреслювало непохитність їхньої віри.

                                                           Історія Українського Єрусалиму

Після здобуття незалежності України у 1991 році Зарваниця відродилася як духовний центр. Відновлені храми та монастирі стали символом відродження духовності та культури українського народу. Зарваницька чудотворна ікона Божої Матері, яка збереглася незважаючи на всі випробування, стала об’єктом особливої шани і поклоніння.

                                            

Сьогодні Зарваниця продовжує приймати тисячі паломників щороку, надаючи їм можливість зануритися у світ духовності та історії. Відродження місця супроводжується численними заходами, такими як Великі Прощі, які збирають віруючих з усього світу. Це місце стало символом віри, надії і духовної сили для багатьох людей.

Це місце також активно розвивається як культурний центр, де проводяться численні виставки, концерти та духовні конференції. Це допомагає підтримувати духовне життя громади та й загалом привертати увагу нових поколінь до духовної спадщини України.

                                                         Український Єрусалим що цікавого                                           

                                        

Одним із головних місць для відвідувачів Зарваниці є Собор Зарваницької Матері Божої, який вражає своєю величністю та архітектурною красою. Цей собор є центральним місцем для паломників і символом духовної сили Зарваниці. Поруч з собором розташована Каплиця Божої Матері, де можна помолитися і насолодитися спокоєм та тишею.

Також варто відвідати джерело святої води, яке вважається цілющим. Паломники з різних куточків України і світу приїжджають сюди, щоб набрати священної води та зануритися в неї, вірячи у її чудодійні властивості.

                                           

Не менш цікавим є Хресний шлях, що складається з чотирнадцяти станцій, які символізують останній шлях Ісуса Христа на Голгофу. Цей маршрут дозволяє паломникам заглибитися у роздуми і молитву, проходячи через красиві лісові пейзажі.

У Зарваниці також знаходиться чудова садиба музею-святині, де можна дізнатися більше про історію та культуру цього святого місця. Експозиція музею включає ікони, релігійні артефакти та інші цінні експонати, які допомагають краще зрозуміти духовне значення Зарваниці.

Для тих, хто цікавиться архітектурою, особливу увагу приверне дзвіниця, яка є одною з найвищих споруд у комплексі. З її вершини відкривається захоплюючий вид на околиці, що дарує відчуття спокою і гармонії.

Навколо святині розташовані красиві сади та парки, де можна прогулятися і насолодитися природою. Це місце ідеально підходить для медитації і відпочинку від міської метушні.
Цікаві факти про Український Єрусалим

Зарваниця, відома своєю багатою історією та духовним значенням, має безліч цікавих фактів, які варто знати:
                                            

• Зарваниця є одним з найвідоміших паломницьких центрів у Східній Європі.
   • Щороку в серпні в Зарваниці проходить Велика Всеукраїнська Проща, яка збирає тисячі віруючих з усієї країни та з-за кордону.
   • Ікона Зарваницької Божої Матері вважається чудотворною і має численні свідчення зцілень.
   • У 2000 році Папа Римський Іван Павло II надав Зарваницькій іконі титул “Patron of Ukraine” (Покровителька України).
   • У Зарваниці діє семінарія, де навчаються майбутні священики УГКЦ.

                                                                    

Цікаві факти

   • Паломники часто приїжджають до Зарваниці пішки, проходячи сотні кілометрів як акт віри та покаяння.
   • Відновлення та реставрація храмів і монастирів у Зарваниці активно підтримується українською діаспорою з різних країн світу.
   • Зарваниця входить до складу міжнародної асоціації Маріанських санктуаріїв, об’єднуючи святі місця, присвячені Богородиці.
   • Комплекс Зарваниці включає не лише релігійні споруди, а й численні місця для відпочинку та медитації, такі як альтанки та оглядові майданчики.
   • Зарваницький водоспад є популярним місцем для туристів і місцевих жителів, створюючи атмосферу природної краси та спокою.

Ці факти підкреслюють унікальність та значущість Зарваниці як духовного і культурного центру України, приваблюючи тисячі паломників та туристів щороку.

Свята одного дня

                                        

                                                    Третій четвер травня – День вишиванки

День вишиванки — сучасне свято України, що стало вже доброю весняною традицією. Наше минуле й сьогодення пов’язані багатовіковими традиціями, одна з яких — національний одяг, а саме вишиванка. Зараз цей елемент народного вбрання отримав нове життя завдяки сучасним рішенням крою й візерунку, при цьому не втративши споконвічної краси, ошатності та символічного значення оберегу. Останнім часом вишиванки з’являються не лише в гардеробі наших співвітчизників — часто їх можна побачити на всесвітньо відомих зірках шоу-бізнесу та кіно. Кожного року в третій травневий четвер, у День вишиванки, багато українців одягають вишиті сорочки, щоб вшанувати культурні традиції свого народу.
У 2026 році День вишиванки відзначається 21 травня

                                              Як виникла ідея відзначати День вишиванки?

Наші далекі предки носили вишиванки з незапам’ятних часів — вважається, що вишиті сорочки вже були в гардеробі у представників загадкової й високорозвиненої трипільської культури. Хоч
матеріальних свідчень цьому не залишилося, проте орнаменти на уламках глиняного посуду часів Трипілля мають багато спільного з орнаментами української вишивки. Археологічні знахідки, датовані VI століттям, підтверджують наявність вишитого одягу у скіфських племен. Історики вважають, що ці вишиванки виконували функцію оберега в бою, адже скіфи були войовничим народом. 
Зустрічаються згадки про скіфський вишитий одяг і в творах Геродота.

                                                                       Київська Русь

В часи Київської Русі вишивка набула досконалості та розкоші — на одязі князів, знаті й священників вишивали візерунки золотими й срібними нитками. Простий люд носив вишиванки з орнаментами, вишитими звичайними нитками. Тоді сформувалися два напрямки у вишивці —
орнаментальний і сюжетний, які гармонійно поєднувалися між собою. Вишивка була не тільки
естетичною прикрасою одягу, а й способом розповісти оточуючим про свій рід та одночасно
забезпечити собі енергетичний захист. Найчастіше візерунки розташовували на частинах одягу біля відкритого тіла, тобто на комірі, на манжетах рукавів, а в жіночих сорочках ще й по подолу спідниці.

                                                                   Запорізька Січ

Пізніше, за часів славної Запорізької Січі, вишиванка стала невід’ємною частиною одягу козаків. Вважалося, що сорочка, вишита руками матері, дружини чи сестри, берегла життя воїна в бою, зцілювала рани й звеселяла на чужині. Крім того, певні символи на полотні убезпечували від злого ока і недобрих чарів. Саме в період існування Війська Запорізького визначився цілісний український народний костюм, а сорочка-вишиванка стала для українців національним символом.
В XIX столітті вишиванки почали носити з європейськими костюмами, а в радянські часи, особливо в 1950-1960-х роках, українські вишиті сорочки були досить популярним одягом навіть для керівників найвищого рівня — наприклад, очільника держави Микити Хрущова та партійних чиновників УРСР. 
Починаючи з 1970-х, вишиванка дещо втратила свої позиції, але повернулася в наше життя разом з незалежністю України.

                                                       Різномаїття та значення орнаменту

Кожному регіону нашої країни здавна були притаманні свої особливі зразки візерунків на сорочках, іноді навіть у сусідніх селах вишиванки значно різнилися орнаментами та кольорами вишивки.
Важливе значення у вишиванці має не тільки колір ниток, з яких створено візерунок, а й колір
полотна, з якого зшита сорочка. Кольором удачі, кохання й захисту від злих сил для наших пращурів був червоний. Жовта вишиванка символізувала багатство, сонячне світло, життєву енергію. Зелену тканину брали тоді, коли хотіли надати власнику сорочки потенціалу росту й розвитку, а синю — для спокою й посилення жіночої енергетики. Чорна вишиванка означала втрату й смуток, зазвичай у таких ховали небіжчиків. В білі сорочки вбиралися молоді дівчата, бо білий колір вважався символом чистоти й незайманості. Слід зазначити, що символізм значно різниться залежно від регіону.
Наприклад чорний колір вишиванки, на Поліссі, є символом скорботи та смерті, а в Подольській та в Борщівській вишивці – має протилежне значення.

Орнаменти українських вишиванок поділяються на кілька видів — геометричні (з ліній, трикутників, ромбів та інших фігур); антропоморфні (з людських або напівлюдських фігур); рослинні (з квітів, гілок, листя й дерев); тваринні (з тварин, птахів, риб або елементів їхніх образів, наприклад, очей).  Знайшли відображення у візерунках вишивок і природні стихії, здебільшого сонце й вода.
Сонце часто зображували як восьмикутник, а хвилясті лінії символізували воду. 

Рослини, які вважаються українськими символами — дуб і калина — теж знайшли своє місце на
вишиванках.  Калина здавна була втіленням краси та нескінченності роду, а дуб символізував
життєву силу й чоловічу енергію, тому зображення його листя найчастіше зустрічалося на чоловічих сорочках. Для того, щоб родинне життя було щасливим, вишиванки подружньої пари прикрашали візерунками з виноградної лози та стиглих грон, а хміль і барвінок  найчастіше вишивали на сорочках молодих хлопців і дівчат. Зображення маку вважалося жалобним — сорочки з такою вишивкою одягали в пам’ять про загиблих чи померлих родичів.

День вишиванки як свято є відносно новим — його започаткували 2006 року в Чернівецькому
національному університеті. Все почалося з того, що студент історичного факультету Ігор Житарюк часто  приходив на заняття у вишиванці, і це наштовхнуло його одногрупницю Лесю Воронюк на думку одягнутися в національні українські сорочки всією студентською громадою. Спершу до акції долучилися кількадесят студентів та деякі з  викладачів, але невдовзі це красиве свято розповсюдилося по всій країні, а також в українській діаспорі.

                                             

                                                           День вишиванки в історії

    •1876

    Письменницею й етнографом Оленою Пчілкою видано альбом «Український народний орнамент. Вишивки, тканини, писанки». Завдяки цьому виданню українська вишивка стала популярною в Європі, а в Україні почалися перші дослідження вишивки як мистецтва.

    •2006
    Студенткою Чернівецького національного університету Лесею Воронюк було запропоновано ідею Дня вишиванки.

    •2008

    День вишиванки поширився на всі заклади освіти в Чернівцях.

    •2010

    Ініціатори Дня вишиванки надіслали листа тодішньому президенту Віктору Януковичу із закликом приєднатися до святкування. День вишиванки почали відзначати в інших містах України — у Львові, Рівному, Запоріжжі та Сімферополі.

    •2011

    У Рівному в центрі міста зафіксовано зібрання більш ніж 6,5 тисячі людей, одягнених у
вишиванки. Подію було занесено в Книгу рекордів України.

    •2014

    До святкування Дня вишиванки долучилися етнічні українці в США, Канаді, Португалії, Італії, Румунії, Франції, Німеччині та Росії.

                                      Часті Питання та відповіді про День вишиванки

•Чи було в давнину в Україні свято вишиванки?

Такого свята не було, але існувало свято вишивальниць — 17 грудня, день святої Варвари.
Напередодні свята зимового сонцевороту вишивання було своєрідним ритуалом — в цей день дівчата й жінки не займалися ніякою роботою по господарству, а тільки вишивали, збираючись разом. 

•Наскільки давньою є техніка вишивки хрестиком?

Попри те, що багато людей вважають «хрестик» споконвічною окрасою української вишиванки, ця техніка з’явилася лише у XIX столітті й має європейське походження.

•Чи були вишиванки повсякденним вбранням у минулі століття?

Зазвичай вишитий одяг з тонкого й білого полотна вважався урочистим, тому його одягали на свята. В буденні дні українці здебільшого носили сорочки з грубішої й темнішої тканини, на якій взагалі могло не бути вишивки або був лише невеличкий орнамент на комірі чи манжетах.

•Скільки часу в давнину займала вишивка сорочки?

В залежності від складності техніки, вишивка тривала від двох тижнів до кількох років. Наприклад, для того щоб вишивати білими нитками на білому полотні, нитки мали вибілювати протягом трьох літніх сезонів — змочувати в річковій воді та сушити на сонячному березі. Вважали, що таким чином нитки набиралися сили від усіх природних стихій — води, вітру, сонця й землі.

•Які вишиванки наші предки цінували найбільше?

Найвишуканішою і найскладнішою вишивкою, при цьому із сакральним значенням,  зазвичай прикрашали сорочки, в яких ставали до шлюбу. Одягали таку весільну вишиванку лише раз, а потім все життя зберігали як святу річ.

•Як відзначати День вишиванки?

Цього дня зазвичай проводяться флешмоби, конкурси майстринь вишивки, виставки національних костюмів. Ці заходи відкриті для всіх охочих і створюють справді святковий настрій. Для школярів організовують майстер-класи з вишивки та конкурси малюнків, музеї й бібліотеки влаштовують тематичні презентації. Соціальні мережі в цей травневий день рясніють яскравими фотографіями радісних людей у вишиванках. Приурочуються до цього свята також різноманітні заходи, спрямовані на популяризацію всього українського — музики, мистецтва, ремесел.

У День вишиванки заведено займатися благодійністю — можна взяти участь в акції зі збору одягу, зокрема, вишиванок для дітей з малозабезпечених родин чи для воїнів ЗСУ. Також ця подія — нагода згадати про свій родовід і почати його дослідження, щоб зрештою створити справжнє генеалогічне дерево свого роду.

Ще цього дня варто переглянути документальний фільм про вишиванки «Спадок нації», сценарій до якого написано засновницею Дня вишиванки Лесею Воронюк. Прем’єра картини відбулася в 2016 році, й відтоді її встигли побачити в багатьох країнах.

Та найголовніше — щоб приєднатися до цього красивого й позитивного свята, в третій четвер травня достатньо просто одягти улюблену вишиванку і піти в ній на роботу, на навчання чи просто на прогулянку. День вишиванки не вимагає гучного святкування, навіть якщо у вас нема вишитої сорочки, просто подякуйте тим, хто носить піксельний візерунок та захищає нас. Зробіть донат на ЗСУ.

                                        

                                                         Чому важливий День вишиванки?

Для українців вишиванка — не тільки красива і стильна річ у гардеробі, а й символ національної
свободи. Недарма за сталінських часів українських патріотів могли ув’язнити за носіння вишитої сорочки, а під час депортації українців 1947 року в рамках операції «Вісла» їм забороняли брати з собою вишиванки або змушували випорювати орнамент. Це свідчить про те, що тоталітарна влада сприймала вишиванки як символ небезпечної для себе самоідентифікації українського народу.
Вишиванка є уособленням єдності дуже різних українців, попри всі розбіжності в політичних чи
релігійних переконаннях. А коли у вишиванки одягаються й за кордоном, при цьому не тільки
представники діаспори, а й іноземці, це означає солідарність і підтримку українського народу з
їхнього боку.   

Вишиту українську сорочку часто називають генетичним кодом нації. Мабуть, кожному, хто відчуває себе українцем і одягає вишиванку, особливо якщо вона передається в родині з покоління в покоління, знайоме майже містичне відчуття долучення до чогось святого, духовного й чистого, а головне — рідного. Адже у вишивку, створену руками матері, бабусі чи прабабусі, неминуче вкладено найсвітліші емоції — любов, піклування та побажання добра. 

Святкування Дня вишиванки насправді дуже важливе, бо воно є свідченням поступового повернення українців до своїх джерел, а також підвищення нашої національної свідомості й самооцінки. День вишиванки став символічним святом єднання України.                                              
         

                                                        21 травня – Міжнародний день чаю

Генеральна Асамблея ООН 21 грудня 2019 року офіційно затвердила свято «Міжнародний день чаю» (International Tea Day), яке відзначається щороку 21 травня.
Цей день покликаний стимулювати попит на чай, особливо в країнах-виробниках чаю з низьким рівнем споживання на душу населення, а також розв’язати проблему скорочення споживання в традиційних країнах-імпортерах. Він сприяє сталому виробництву і споживанню чаю та підвищує обізнаність про його роль у боротьбі з голодом і бідністю.

Чай, виготовлений з рослини Camellia sinensis, є другим найбільш вживаним напоєм у світі після
води. Точне походження чаю невідоме, але вважається, що його почали культивувати тисячі років тому в таких регіонах, як північний схід Індії, північ М’янми та південний захід Китаю, а є дані, що свідчать про його використання в Китаї близько 5 000 років тому.

                                                                Чому варто пити чай?

    Чай відіграє вирішальну роль у житті мільйонів людей, особливо в країнах, що розвиваються.
Він є основним джерелом доходу та експортної виручки для деяких найбідніших країн і забезпечує можливості для працевлаштування в економічно неблагополучних регіонах.
    Як трудомістка галузь, чайна індустрія відіграє ключову роль у розвитку сільських територій,
зменшенні бідності та забезпеченні продовольчої безпеки, що робить її однією з найбільш значущих товарних культур у світі.
    Вживання чаю також має численні переваги для здоров’я, включаючи протизапальні властивості, антиоксидантні можливості та потенційний вплив на зниження ваги. Крім того, чай має особливе культурне значення в багатьох суспільствах по всьому світу.
    Міжнародний день чаю тепер також підкреслює важливу роль жінок у чайній галузі. Цей день дає можливість відзначити культурну спадщину чаю, його користь для здоров’я та економічне значення, одночасно прагнучи зробити виробництво чаю стійким від поля до чашки. Це забезпечує постійну користь чаю для людей, культур і навколишнього середовища.
    Виробництво чаю робить значний внесок у досягнення кількох Цілей сталого розвитку, включаючи скорочення крайньої бідності, боротьбу з голодом, розширення прав і можливостей жінок і сприяння сталому використанню наземних екосистем.

                                                                     Чай і зміна клімату

Виробництво чаю дуже чутливе до кліматичних умов і може відбуватися лише в певних агроекологічних зонах. Зміна клімату зі зміною температурних режимів і кількості опадів, а також збільшенням кількості повеней і посух вже впливає на врожайність, якість і ціни чаю, знижуючи доходи і загрожуючи джерелам існування в сільській місцевості.

Оскільки очікується, що ці зміни будуть погіршуватися, країнам-виробникам чаю рекомендується включити заходи з адаптації до зміни клімату та пом’якшення її наслідків у свої національні стратегії розвитку чайної галузі.

Що в світі цікавого?

                                             22 квітня –   Міжнародний день Матері-Землі

22 квітня уся світова спільнота відзначає Міжнародний день Матері-Землі (International Mother Earth Day). І дійсно, Земля є нашою Матінкою та Годувальницею. Це спільний дім для всього людства, у якому створені дивовижні умови, що дозволяють людям отримувати радість та насолоду від життя. У той самий час відношення людини до Землі, як до свого помешкання, є тільки споживацьким. Не всі усвідомлюють той факт, наскільки сильно кожен з нас впливає на стан планети. Питання тільки в тому, яким є цей вплив: позитивним чи негативним? Ця дата дозволяє кожному поставити собі це питання, а також задуматися над тим, що хорошого я можу зробити для свого дому, для своєї матінки – Землі.  

                               Як виникла ідея відзначати Міжнародний день Матері-Землі?

Офіційно цю дату вперше відсвяткували 22 квітня 2010 року. Ініціаторами впровадження стали учасники Генеральної Асамблеї ООН. Рішення про створення Міжнародного дня Матінки-Землі прописане у відповідній Резолюції від 2009 року. Водночас історія свята почалася набагато раніше.

У 1971 році один із сенаторів США Гейлорд Нельсон запропонував ідею святкування щорічного тижня Землі. Цю ідею позитивно сприйняли в американському керівництві та активно підтримали прості люди. З того часу, свято відзначали щороку на 3-й тиждень квітня, а Нельсона відзначили державною нагородою. У 1990 році День Землі стали святкувати в інших країнах світу.

Близько 120 країн приєдналися до святкування і понад 50 держав почали докладати неабияких зусиль аби зберегти біологічне розмаїття на планеті. Сьогодні ця дата вшановується майже у 200 країнах світу.

                                              Значення назви, дати та символіки свята

Сам вираз «Матінка-Земля» виник недаремно. Адже він вживається на різних мовах та демонструє відношення між Землею та її мешканцями. Не випадковою є і дата міжнародного дня. Річ у тім, що саме цього дня в Сполучених Штатах Америки раніше святкували так званий День дерев. І взагалі, США завжди були першими, де впроваджувалися та відзначалися на офіційному рівні різноманітні екологічні свята. І День дерев не був виключенням.

Вважається, що дерево є символом життя на нашій планеті. Адже саме ці представники флори дарують нам кисень, здоров’я та унікальну мікрофлору. Тому цілком зрозумілим є те, що подібне свято відзначають у різних країнах. Наприклад, на території нашої держави завжди створювали лісопосадки. Традиції догляду за лісом панували тут ще в дореволюційні часи. А от в 1998 році у нас з’явилося офіційне національне свято під назвою День довкілля.

Варто сказати, що Міжнародний день Матері-Землі має і свою символіку. Це грецька літера «Тета» зеленого кольору на білосніжному тлі. Логотип свята – фото нашої планети, яке зробили американські космонавти з космічного корабля

Щороку керівництво ООН обирає глобальну тему, якій буде присвячене свято Міжнародного дня Матері-Землі. Так у 2016-му році розглядались питання важливості дерев у функціонуванні нашої планети.

Екологічна та кліматична грамотність є двигуном не тільки для створення зелених виборців та просування екологічних та кліматичних законів та політики, але також для прискорення зелених технологій та робочих місць.

Ще одна актуальна проблема, яка розглядалась у рамках цієї акції – це тема забруднення пластиком. За підрахунками вчених щороку на берег виносить понад 10 мільйонів тонн пластикового сміття. А це пряма загибель жителів екосистеми океану. Дрібні частинки пластику потрапляють до травної системи птахів, риб, морських ссавців та призводять до їх загибелі. Якщо з проблемою не боротися вже зараз, то через 20 років у водах океану сміття буде більше, ніж риби.

У 2020 році розглядались питання стосовно кліматичних дій. Адже, наслідки, які спричинить зміна клімату для наших нащадків, просто катастрофічні. Провідні фахівці у різних галузях знань намагалися відповісти на питання, як зберегти стабільність екосистеми та передати своїм нащадкам світ, повністю безпечний до життя.

                                             Міжнародний день Матері-Землі в історії

   • 1971
    Гейлорд Нельсон,один із сенаторів США, запропонував ідею святкування щорічного тижня Землі.
   • 2010 22 квітня
    Відбулося перше святкували Міжнародного дня Матінки-Землі, створення якого було прописане у відповідній Резолюції ООН від 2009.

                                             Як відзначати Міжнародний день Матері-Землі?

В цей день в різних куточках світу проводяться конференції, симпозіуми та акції, спрямовані на розкриття проблем, пов’язаних з екологічним становищем нашої планети. Люди мають можливість замислитися над цими проблемами, а також зрозуміти, що від кожного з них залежить, те яка буде їхня домівка.

У Міжнародний день Матері-Землі є така цікава традиція – Дзвін Миру. Ця традиція підтримується в різних країнах. А звуки дзвону закликають кожного жителя планети об’єднатися у справах захисту миру та збереження дивовижних багатств нашого світу. Люди мають сконсолідуватися, адже тільки так ми можемо досягти позитивних змін у різних сферах функціонування Землі. Водночас дзвін символізує спокій, мир, дружбу, братерство різних народів попри расову, культурну та соціальну приналежність.

                                                         Чому важливий цей день?

Міжнародний день матері-землі відзначається, щоб нагадати кожному з нас про те, що Земля та її екосистеми забезпечують нам життя та утримання. Також в цей день підвищується свідомість колективної відповідальності, як це вказано в Декларації ООН, що проходила в Ріо-де-Жанейро у 1992 році.

Міжнародний день матері-землі надає можливість підвищити обізнаність громадськості у всьому світі щодо проблем, що стосуються добробуту планети та всього життя, яке вона підтримує.

                                                   23 квітня – Всесвітня ніч книги

Всесвітня ніч книги (World Book Night) – свято читання та книги, яке щорічно проходить 23 квітня.

Подія “Всесвітня ніч книги” розпочалася ще у 2011 році у Великобританії та Ірландії, коли Джеймі Бінг, доктор медичних наук, запропонував цю ідею. Ідея виникла на конференції книжкової індустрії і, власне, передбачала надихати читати дорослих людей більше та спонукати знаходити для цього час. Всі скаржаться на брак часу для читання. Читання вночі – ось спосіб для дорослих знайти час, щоб читати більше.

Існує чудова традиція у цей день – дарувати книги. Усім! У цей день книги роздаються , в першу чергу, серед тих, хто не читає регулярно, і даруються через організації, зокрема в’язниці, бібліотеки, коледжі, лікарні, будинки для людей похилого віку та притулки для бездомних.

У 2012 році Всесвітню ніч книги перенесли з березня на квітень, щоб подія співпадала з Міжнародним днем книги (World Book Day), встановленим ЮНЕСКО. Так, подія набула розголосу та поширення у світі і її добра традиція дарування книг була підхоплена книгарнями, видавництвами та волонтерами у всьому світі.

Отримуйте насолоду від читання та дарування книг у цей день та кожного дня. Нема часу на читання — читайте вночі! Хоч потрохи, але щодня! Цьому навчає нас Всесвітня ніч книги.

                                  24 квітня – Всесвітній день захисту лабораторних тварин
       

Щорічно 24 квітня відзначається Всесвітній день захисту лабораторних тварин, який був започаткований у 1979 році Міжнародною асоціацією проти експериментів над тваринами.
             Спочатку він «відзначався» зоозахисними організаціями в ряді країн, а сьогодні вже по всьому світу активно розвивається рух проти вівісекції, яке підтримують активісти різних громадських та зоозахисних організацій.

             Вівісекція - проведення хірургічних операцій над живими тваринами з метою дослідження функцій організму, вивчення механізмів дії лікарський засобів, розробки методів хірургічного лікування або ж в освітніх цілях. Поняття «лабораторна тварина» склалося в кінці 19 століття у зв'язку з бурхливим розвитком експериментальної біології і медицини, а з другої половини 20 століття метод наукового експериментування на тварин оформився як самостійний напрям. Сьогодні лабораторні тварини використовуються для моделювання патологічних процесів і випробування ліків, косметичних засобів, сигарет, харчових добавок, речовин побутової хімії. Основними замовниками досліджень виступають великі фармацевтичні і косметичні корпорації.

            Серед найбільш часто використовуваних у дослідах тварин – миші, кролики, мавпи і собаки. Щороку сотні представників цих видів гинуть в лабораторіях. У більшості випадків такі тортури не виправдані: тестування на тваринах не дають стовідсоткових гарантій безпеки продукції. І навіть якщо речовина вбила тварину, косметичний засіб все одно будуть продавати.

            Перший крок задля порятунку тварин зробила Великобританія. Там ще у 2002 році заборонили досліджувати косметичні засоби на тваринах. Слідом за нею, у 2004 році, Європейський Союз заборонив тестування вже готової продукції на тваринах і лише у 2009 році набрала чинності заборона тестування інгредієнтів косметичної продукції у Європі, а також на її продаж та рекламу. У переліку країн, що є гуманними до тварин і відмовляються проводити такі тестування є Ізраїль, Норвегія, Індія, Бразилія, Південна Корея, Нова Зеландія, Канада та США.

             Є перелік всесвітніх організацій, що видають сертифікати заводам, які випускають косметичну, фармакологічну та хімічну продукцію. На їхніх сайтах, навіть без знання мови, у гугл-перекладачі ви можете виявити наявність чи відсутність «зеленого» сертифіката: Vegan Society, PETA, Cruelty Free, CCF (Choose Cruelty Free), BDIH, Eco Control, Eco Garantie.

           У Всесвітній день захисту лабораторних тварин зоозахисники в різних країнах проводять різні масштабні просвітницькі акції та заходи, щоб ще раз привернути увагу громадськості до проблем «братів наших менших», приречених на досліди, і нагадати, що існує альтернативна медицина, косметика, побутова хімія і засоби особистої гігієни. Врятувати цих тварин зможе лише співчуваюче і гуманне суспільство.

                                        Остання субота квітня – Всесвітній день зцілення

Всесвітній день зцілення (World Healing Day) відзначається щороку в останню суботу квітня о 10:00 за місцевим часом у всьому світі та відзначається у понад 80 країнах. Цей день зосереджений на особистому та глобальному здоров’ї та зціленні та має на меті об’єднати людей у всьому світі.

Всесвітній день зцілення є свідченням колективної сили людей по всьому світу, які об’єднують свої зусилля для сприяння миру, здоров’ю та єдності. Цей день, заснований на практиці мистецтв, що поєднують розум і тіло, таких як йога, тайцзи, цигун і медитація, використовує різноманітні практики зцілення для об’єднання спільнот по всьому світу, долаючи кордони раси, релігії та національності.

У 2026 році Всесвітній день зцілення відзначається 25 квітня.

                                                  Зародження Всесвітнього дня зцілення

Всесвітній день зцілення бере свій початок від Всесвітнього дня тайцзи і цигун, руху, який розпочався в 1999 році і отримав офіційне визнання від урядів штатів і національних урядів. Він перетворився на всеосяжне свято, що охоплює різні практики зцілення, включаючи Рейкі, арт-зцілення, суфійські танці тощо, під об’єднуючим девізом “Один світ… Один подих”. День відзначається в останню суботу квітня, знаменуючи собою синхронізовану глобальну подію, покликану сприяти зціленню і добробуту.

Шаблон Всесвітнього дня зцілення був сформований завдяки успіху і глобальному поширенню Всесвітнього дня тайцзи і цигун. Протягом багатьох років цей день відзначається в сотнях міст у більш ніж 80 країнах, кожна з яких додає свої унікальні культурні та цілющі практики до колективних зусиль. Девіз “Один світ… Один подих” відображає суть цієї глобальної солідарності.

Історія Всесвітнього дня зцілення почалася з засновницької події Всесвітнього дня тайцзи, який пропонує безкоштовні ресурси та навчальні посібники з тайцзи та цигун. Засновники Всесвітнього дня тайцзи створили прототипи програм для поширення практик розуму та тіла в усіх сферах життя, а тепер пропонують безкоштовні поради та навчальні посібники для вчителів фітнесу по всьому світу. Їхня мета полягає в тому, щоб надати вчителям у всьому світі змогу запускати подібні програми та розширити використання практик ментальних та тілесних практик в освіті, корпоративному оздоровленні, у соціальній реформі на всіх рівнях.

Наукові дослідження показали, що людська свідомість, зосереджена на одній всесвітній події, може фізично впливати на світ. Це стало поштовхом до проведення офіційного Всесвітнього дня медитації, пов’язаного з усіма спорідненими подіями, для посилення фізичних ефектів усіх видів практик розуму та тіла.

Девіз заходу: «Один світ… одне дихання»

Девіз “Один світ… Один подих” відображає суть цієї глобальної солідарності, підкреслюючи взаємозв’язок усіх людей і спільне прагнення до глобального здоров’я і миру.

                                                 Як відзначити Всесвітній день зцілення

    Всесвітній день зцілення – це можливість приєднатися до інших людей по всьому світу через одночасні заходи. Ці заходи, організовані о 10 ранку за місцевим часом у містах по всьому світу, мають на меті створити ефект пульсації цілющої енергії під час обертання Землі. Учасники беруть участь у таких заходах, як дихання, медитація та уява про світ, позначений здоров’ям і зціленням, що сприяє потужному колективному досвіду.

    Цей день також заохочує до особистої рефлексії та залучення до практик зцілення розуму і тіла. Всесвітній день зцілення пропонує можливість дослідити йогу, тайцзи, цигун та інші практики. Цей день нагадує про силу намірів щодо особистого добробуту та про трансформаційний потенціал цілющих практик.

    Один з найефективніших способів відзначити Всесвітній день зцілення – це спілкуватися з іншими людьми. Обмін досвідом, спільне відвідування занять або участь у громадських заходах можуть посилити послання цього дня. Платформи соціальних мереж пропонують простір для обміну особистими історіями зцілення, надихаючи інших розпочати свій шлях до благополуччя.

Метою Всесвітнього дня зцілення є сприяння внутрішньому та зовнішньому миру різними методами. Заходи проводяться глобально майже по всьому світу, включаючи йогу, молитву, тайцзи, цигун, рейки, молитву зцілення, день медитації, день священного танцю, корінних аборигенів, суфійський танець, мистецтво та музику. Події фокусуються на людській свідомості та глобальному здоров’ї.

Всесвітній день зцілення об’єднує людей різного походження, щоб відсвяткувати силу практик зцілення розуму і тіла, щоб відсвяткувати єдність людства у прагненні миру та злагоди. Це прагнення долає географічні та культурні бар’єри, надихає до турботливого ставлення до себе та оточуючих.

Цікаво про українців

 Якщо ви думаєте, що українська душа відчувається лише в Карпатах чи на Поділлі - помиляєтесь. Є місто, де українська мова, пісні та традиції збереглися навіть за тисячі кілометрів від Києва. Це - Прудентополіс у Бразилії, який часто називають "українською столицею Латинської Америки".

                                                         Де знаходиться Прудентополіс

Місто розташоване у штаті Парана, на півдні Бразилії. Воно отримало свою назву на честь президента Пруденте де Мораїша.. Але для українців воно цікаве зовсім іншим - тут живе найбільша українська громада за межами України.

Стара українська назва міста - Прудентопіль.

                                                        Як українці опинилися у Бразилії

Перша хвиля переселенців прибула наприкінці XIX століття, коли Австро-Угорська імперія переживала економічну кризу. Люди з Галичини, Тернопільщини, Івано-Франківщини шукали кращого життя і вирушали в Південну Америку. Бразильський уряд надавав землі для освоєння, тож тисячі українських родин опинилися саме тут.

Під час першої хвилі близько 1885 року у районі, де зараз сучасний Прудентополіс, оселилося 1500 українських сімей (приблизно 8000 осіб). Зараз у місті є район "Нова-Галичина" - на честь походження його жителів.

Місто було засновано тільки 1894 року, а от міграція українців тривала до середини 1920-х років.

Друга хвиля почалася у 1946 році, коли після Другої світової війни прибуло понад 200 тисяч українців з-поміж колишніх захоплених Німеччиною "остарбайтерів", військовополонених, політичних біженців.

                                              Скільки українців живе у Прудентополісі

Сьогодні у місті близько 50 тисяч мешканців, і понад 70% із них мають українське коріння. І фактично саме це робить Прудентополіс неофіційною столицею української громади в Бразилії.

Тут діють українські школи, церкви, культурні центри, а вулицями під час свят лунають колядки та народні пісні. І найцікавіше - українська мова набула статус офіційної мови муніципалітету.

                                                              Що подивитися туристам

Церкви у візантійському стилі - у місті понад 50 храмів, більшість із них збудовані за зразком українських дерев'яних церков.

Фестиваль української культури - барвисте свято з вишиванками, гопаком і варениками.

Український музей - невеличкий, але дуже атмосферний простір із побутовими речами переселенців.

Місцева кухня - тут можна скуштувати борщ, вареники, голубці, а поруч - традиційну бразильську фейжоаду.

Високих гір у Прудентополісі немає, а от гарних водоспадів - багато. Десять з них мають висоту понад 100 метрів.
                                                                Чому це місто цікаве

Прудентополіс - унікальне місто, яке нагадує, що українська культура здатна прижитися будь-де, навіть на іншому кінці планети. І якщо ви подорожуєте Бразилією, сюди варто зазирнути, щоб відчути, як живе українська душа за океаном.

У 2010 році президент Федеративної Республіки Бразилія Луїз Інасіо Лула да Сілва підписав закон, згідно з яким 24 серпня проголошено в Бразилії національним Днем української громади.

В місті Прудентополіс у Бразилії українську мову визнано офіційною, а 75% його жителів мають українське походження.

Сьогодні Прудентополіс добре знаний в Бразилії та всій Південній Америці як “українське” місто, українська культура і традиції глибоко інтегровані в його простір та життя.
Один з двох головних храмів у місті — греко-католицька церква святого Йосафата.
В місті понад пів століття діють козацьке братство «Українські козаки» та асоціації українських митців, такі як ансамбль народного танцю «Веселка» чи ансамбль бандуристів «Соловейко».
В місті діє український «Музей тисячоліття», який знайомить із українською історією та культурою.

Відомий Прудентополіс і як українська кулінарна столиця Бразилії – саме аби скуштувати тут борщ, вареники, голубці, солонину та ковбаси з свинини приїздять цілі натовпи туристів.
З 2019 року Прудентополіс є містом – побратимом Тернополя.

У школах та вишах штату Парана, одним з найбільших міст якого є Прудентополіс, вже давно викладають українську мову.
Загалом у штаті Парана проживає майже 500 тисяч етнічних українців, а по всій Бразилії – понад мільйон.