Що відзначаємо сьогодні

                               28 вересня – Міжнародний день загального доступу до інформації

Зараз ми сприймаємо як належне, що інформація громадяни мають доступ до інформації з державних реєстрів, на упаковках продуктів вказано всі інгредієнти і навіть кількість калорій, а про стан довкілля може почути або прочитати кожен охочий. Без потрібної інформації важко зробити вибір та сформувати свою думку з будь-якого питання, проте гарантований законом доступ до неї — відносно нове явище в історії. Праву сучасних людей отримувати необхідні відомості, в тому числі й від держави, присвячена особлива подія —  Міжнародний день загального доступу до інформації (International Day for Universal Access to Information), який щороку відзначається 28 вересня.

                Як виникла ідея відзначати Міжнародний день загального доступу до інформації?

Філософи вважають, що влада походить від знання, а оскільки інформація є базовим компонентом знань, то природно, що  в минулому людства вся повнота інформації належала лише панівній верхівці.  Разом з тим, інформація завжди була важливою для кожної особистості, тому поступово, під впливом гуманістичної філософії, спроби людей реалізувати своє «право знати» дедалі частішали.

                                                           Інформаційна відкритість

Вперше на державному рівні подарував своїм підданим право на інформацію китайський імператор Тай-Цзун (Лі Шимінь), прихильник конфуціанства, який жив у VII столітті. За його наказом було створено відділ чиновників, в обов’язки яких входило викриття хабарів і недбалої роботи державних службовців та оприлюднення цих фактів.

Риси інформаційної відкритості були й у слов’янських та германських народів — про це свідчить традиція збирати віче (тінґ у давніх германців), тобто піддавати оприлюдненню та обговоренню важливі й суперечливі питання, що стосуються широкого загалу. Цю традицію наші предки зберегли й надалі — наприклад, в конституції Пилипа Орлика 1710 року передбачалося, що гетьман Війська Запорізького має повідомляти про зміст усіх отриманих листів козацькій старшині і не допускати жодної таємної кореспонденції, особливо чужоземної, бо це може зашкодити державі.

                                                           Закон про доступ до інформації

Закон про доступ до інформації першою прийняла Швеція. Багато в чому це було вмотивовано бажанням шведського парламенту мати доступ до відомостей, що знаходилися в розпорядженні короля. Прийнятий у 1766 році, закон гарантував  вільний доступ до архівів з правом отримання копій документів, свободу друку і розповсюдження даних щодо уряду, парламенту та судів.
Також одною з перших країн, які конституційно закріпили право на інформацію, стала Франція. В Декларації прав людини та громадянина, прийнятій 26 серпня 1789 року, окрім проголошення свободи вираження думок, було прописано право громадян дізнаватися про те, як держава витрачає сплачені ними податки.
Проте в більшості країн світу аж до XX століття влада не була зобов’язана надавати повні й правдиві відомості своїм громадянам, так само як і виробники товарів — споживачам. Наприклад, маркування харчових продуктів для розкриття їхніх інгредієнтів досить довго викликало серйозний спротив з боку великих корпорацій.

В Загальній декларації прав людини, прийнятій ООН в 1948 році, право доступу до інформації
сформульовано в 19-й статті як право збирати, отримувати й поширювати будь-які відомості та ідеї де завгодно і без перешкод. Подібне формулювання містять Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, а також Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, прийнятий у 1966 році.

Попри те, що СРСР ратифікував ці міжнародні документи, тоталітарний режим не дозволяв втілення їхніх засад на практиці, і тільки після його розпаду в країнах Центральної і Східної Європи виникли сприятливі умови для запровадження інституційних механізмів захисту свободи інформації.
Так, частково були відкриті радянські архіви, у ЗМІ з’явилося багато матеріалів про історичне
минуле, прихований бік політики та корупцію. В  період з 1992 по 2006 роки 25 країн Центральної та Східної Європи, включно з колишніми республіками СРСР, прийняли національні закони про  право на інформацію. До речі, Україна прийняла свій Закон про інформацію однією з перших — в 1992 році.

                                                           День права на інформацію

В 2002-му громадські активісти з різних країн створили мережу захисників свободи інформації «FOIAnet». В першому семінарі, який проходив з 26 по 28 вересня в столиці Болгарії, брали участь представники 15 держав. На ньому було вирішено встановити День права на інформацію — для інформування людей та проведення кампаній за відкрите і демократичне суспільство. Датою відзначення обрали день закриття семінару, тобто 28 вересня.

Невдовзі подія отримала визнання ЮНЕСКО — 17 листопада 2015 року на Генеральній конференції було проголошено Міжнародний день загального доступу до інформації. У 2019 році до рішення ЮНЕСКО додалася аналогічна резолюція Генасамблеї ООН, і відтоді у всьому світі 28 вересня щороку відзначають Міжнародний день загального доступу до інформації.

Саме поняття права на інформацію з часом вдосконалюється — окрім буквального розуміння, в останні роки воно набуло додаткового значення як інструмент більш ефективного управління, а також економічного та технологічного розвитку.

                                 Міжнародний день загального доступу до інформації в історії

    •1766
    Швеція прийняла перший у світі закон про доступ до інформації.
    •1992
    Прийнято український Закон «Про інформацію».
    •2001
    Засновано програму ЮНЕСКО «Інформація для всіх» — платформу для участі всіх зацікавлених сторін в міжнародних обговореннях про доступ до інформації та знань.
    •2011
    В Україні прийнято Закон «Про доступ до публічної інформації».
    •2015
    Генеральна конференція ЮНЕСКО на 38- й сесії в Парижі прийняла резолюцію, згідно з якою 28 вересня оголошено Міжнародним днем загального доступу до інформації.
    •2019
    Міжнародний день загального доступу до інформації визнано на рівні ООН 74-ю Генеральною Асамблеєю.
        

Часті Питання та відповіді про Міжнародний день загального доступу до інформації

•Коли вперше з’явився термін «інформація»?

Цей термін почали вживати з 1700-х років, а походить він від латинського «informatio», що означає «поняття» чи «ідея». Проте до словників слово «інформація» потрапило лише на початку XX століття і означало відомості чи новини про будь-що.  

Яка країна першою прийняла сучасне ефективне законодавство про доступ до інформації?

Традиційно таке законодавство асоціюється з досвідом США, де в 1966 році прийняли Закон про
свободу інформації з новими інтерпретаціями. Право на отримання інформації від федеральних
органів влади здобули як громадяни країни, так і юридичні організації, навчальні заклади та
іноземці. Згодом подібні норми було прийнято в більшості країн світу.

•Чи багато людей користуються правом отримувати інформацію від органів державної влади?

Так, досить багато — наприклад, в перший тиждень після набуття чинності закону про доступ до інформації в Японії громадяни країни подали 4 тисячі запитів. Понад 500 тисяч мешканців Таїланду скористалися аналогічним законом за перші три роки його дії. В 2000 році федеральна влада США отримала 2 мільйони запитів від фізичних, юридичних осіб та іноземних громадян, витративши 253 мільйона $ для надання відповідей. 

 •Що являє собою таємна інформація?

Якщо оприлюднення певної інформації загрожує національній безпеці, громадському порядку чи неупередженості правосуддя, вона вважається таємною і не підлягає розголосу. Таємна інформація належить до категорії інформації з обмеженим доступом, разом зі службовою та конфіденційною.

Чи мають громадяни України сплачувати за надання їм інформації державними органами?

Відповіді на запити громадян в Україні є безкоштовними, але якщо вони потребують обсягу понад 10 сторінок, то отримувач інформації  повинен сплатити за витрати з друку чи копіювання. 

Як відзначати Міжнародний день загального доступу до інформації?

                                                     Долучіться до цього дня

В цей день у світі проводяться конференції, присвячені темі події, відбуваються інформаційні
кампанії та спеціалізовані публікації у ЗМІ. Також до Міжнародного дня загального доступу до
інформації приурочуються  відкриття нових веб-сайтів, театралізовані вистави й концерти, покликані сприяти поінформованості людей щодо їхнього права безперешкодно отримувати необхідну інформацію.

Долучитися до події може кожен, наприклад, державні службовці мають запитати себе, що вони
роблять для відкритості своєї діяльності та яким чином можуть вдосконалити процес надання
відповідей на запити населення, а також оновити інформацію на офіційних сайтах державних органів.

Вчителям та учням не завадить провести спеціальний урок для обговорення «права знати», адже бути поінформованим про громадянські права важливо з юного віку. Якщо ж у школярів виникнуть питання, можна  надіслати  запит до місцевого органу влади або до Міністерства освіти.

Журналістам доречно написати статтю про Міжнародний день загального доступу до інформації та опублікувати її в місцевій газеті, аби якомога більше людей дізналися про цю подію. Подібне
можуть зробити й блогери для своїх підписників, адже кому, як не їм, розуміти справжню цінність інформації.

                                                           Чому важливий цей день?

На жаль, навіть в демократичних країнах вільний доступ до інформації не формується сам собою, адже соціологи стверджують, що будь-яка форма управління намагається уникати відповідальності та критики своїх дій, тому не схильна до добровільного оприлюднення деяких відомостей.
До того ж в багатьох державах існують реальні перепони в праві громадян на інформацію —
наприклад, там, де політична система є недемократичною, або можливості державних органів у сфері накопичення та зберігання інформації недостатні. Та й самі громадяни можуть просто не знати про своє право на отримання інформації або боятися скористатися ним через можливі репресії.

Недоступність Інтернету в бідних країнах теж додає труднощів у реалізації людьми свого «права
знати».

    Між тим, доступ до інформації вважається одним з ключових понять демократії, бо є інструментом боротьби з корупцією та підзвітності урядів своїм громадянам. Кожному громадянину важливо  розуміти, що інформація належить народу, а державні органи лише зберігають її відповідно до своїх функцій. Звісно, перетворити традиції закритості влади, які панували тисячі років, на прозору систему — складне завдання, вирішувати яке доводиться не одному поколінню. 

Тому значення Міжнародного дня загального доступу до інформації важко переоцінити — ця подія передусім розповідає людям про те, що вони мають законне право запитати і отримати правдиву відповідь, а також сприяє поширенню цього права в світі та вдосконаленню способів його реалізації.

                                          28 вересня – Всесвітній день боротьби проти сказу

28 вересня – Всесвітній день боротьби проти сказу (World Rabies Day). Ініціатором проєкту став
Глобальний альянс з контролю сказу. День присвячений Луї Пастеру – французькому мікробіологу, дата смерті якого прийнята як День боротьби зі сказом. Він став першим у світі, хто створив сироватку від сказу.

Rabies, або сказ – це гостра мозкова інфекція, що має небезпечні наслідки для людини та теплокровних тварин. На сьогодні сказ розповсюджений більш ніж по 150 країнах світу, але тепер він виліковний завдяки вакцинам. За статистикою ВООЗ, близько 99% випадків передачі людям небезпечного захворювання відбувається через собак.
На ранніх стадіях в інфікованих відбувається підвищення температури тіла, а також спостерігається поколювання та пекучий біль у місці ураження. У хворих часто з’являється гідрофобія та підвищена активність. Центральна нервова система поширює інфекційного агента по всьому організму, що може закінчитися запаленням та смертю головного мозку, якщо сказ терміново не лікувати. У випадку паралітичного сказу відбувається паралізація всього тіла, а потім настає кома і смерть.

    Щоб уникнути небезпечних наслідків зараження, при укусі дикої тварини варто негайно звернутися до лікаря.

                                                       28 вересня – День свободи від голоду

28 вересня вважається інтернаціональним Днем свободи від голоду. Метою свята є поширення
обізнаності щодо актуальної на сьогодні проблеми нестачі продовольства. День свободи від голоду було введено 2006 року некомерційною всесвітньою організацією Freedom from Hunger. Компанія працює в 19 країнах світу, де є нестача природних ресурсів, і допомагає боротися з голодом.

В історії України та всього світу є чимало випадків смерті від голоду. За даними міжнародної
організації Freedom from Hunger, сьогодні кожна сьома людина страждає від постійного недоїдання, а у багатонаселених країнах з нестачею сировини рівень голодування серед людей значно підвищується.

                                        Як допомогти боротьбі проти голоду своїми силами

Підтримати ідею Дня свободи від голоду може кожен охочий. Найкращою допомогою буде ощадливе ставлення до продуктів харчування. Не варто купувати занадто багато їжі, якщо вона не буде після цього спожита. Важливо не допускати викидання продуктів харчування. Під час готування нової страви не обов’язково використовувати нові продукти, якщо є рештки, які можуть знадобитися.

    Ощадливе ставлення до їжі та природних ресурсів, з якої вона видобувається, є великим внеском у боротьбі з такою глобальною світовою проблемою, як голод.

День свободи від голоду нагадує, що право на їжу є базовим правом людини. Водночас у
цивілізованому світі рф перетворила штучний голод та гуманітарну блокаду на інструмент ведення війни. В Олешках (Херсонська область) цивільні жителі опинилися в блоркадній пастці:

• Заблоковані шляхи постачання продуктів і ліків.

• Заміновані евакуаційні маршрути та прибережна зона.

• Відсутність доступу до питної води після підриву Каховської ГЕС

• Відмова окупаційної влади в наданні гуманітарної допомоги людям, які не погодилися отримати російські паспорти.

Сьогодні у місті, де залишається близько двох тисяч цивільних, фіксують випадки голодної смерті та виснаження, а місцеві жителі змушені виживати на підніжному кормі під постійними обстрілами.

 Цей день — не просто чергова формальна дата в календарі. На тлі того, що відбувається в Олешках, 28 вересня стає нагадуванням для всього світу , що голод у XXI столітті є наслідком свідомого воєнного злочину та гуманітарного шантажу, проти якого цивілізована спільнота має вживати рішучих дій.

 

                                          

3 вересня –Міжнародний день орхідей

                                            

Міжнародний день орхідей (International Orchid Day) відзначають щороку в перший четвер вересня. Ініціатива присвячена одній із найдивовижніших груп рослин на планеті — орхідеям, різноманіття яких значно ширше за звичні фаленопсиси на домашньому підвіконні.
У 2026 році Міжнародний день орхідей відзначається 3 вересня.

Десь у тропічному лісі орхідея росте високо на гілці дерева, навіть не торкаючись землі. В Австралії існують види, здатні провести під землею практично все життя. Одні квіти пахнуть парфумами, інші імітують запах комах. Деякі настільки точно копіюють самок певних видів бджіл, що cамці намагаються з ними спаровуватися — і мимоволі переносять пилок.

А одна з найважливіших для людини орхідей узагалі стоїть на кухонній полиці.

Це ваніль. Бо ваніль — це орхідея. Точніше, натуральну ваніль отримують із плодів орхідей роду Vanilla, насамперед Vanilla planifolia.

Тобто «стручок ванілі» — це плід тропічної орхідеї. Саме після ферментації та сушіння він набуває знайомого ванільного аромату.

Родина орхідних налічує приблизно 28–30 тисяч відомих дикорослих видів, а селекціонери створили ще величезну кількість гібридів. Орхідеї живуть майже по всій планеті — від тропічних лісів до холодних широт. Існували вони ще тоді, коли Землею ходили динозаври.

Тож називати орхідею просто красивою кімнатною квіткою — приблизно те саме, що називати океан великою калюжею.

                                                   Квітка з майже 90-мільйонною історією

Орхідеї — дуже давня група рослин. Сучасні генетичні дослідження дозволяють припускати, що їхній спільний предок існував приблизно 90 мільйонів років тому або навіть раніше. Це означає, що перші орхідеї з’явилися ще в крейдовому періоді й десятки мільйонів років співіснували з динозаврами.

Згодом вони розселилися практично по всьому світу.
Сьогодні дикі орхідеї можна знайти на всіх континентах, крім Антарктиди: у вологих тропіках,
болотах, горах, помірних лісах і навіть поблизу Арктики. Особливо багато їх у тропіках.Там орхідея часто поводиться зовсім не так, як кімнатна рослина в горщику. Вона оселяється на дереві й використовує його лише як опору, не висмоктуючи з господаря поживні речовини. Такі
рослини називають епіфітами.

Приблизно 70% орхідей ведуть саме такий спосіб життя. Їхнє коріння висить у повітрі, поглинає
вологу після дощу та навіть може брати участь у фотосинтезі.

Тому одна з найпоширеніших помилок власників домашніх орхідей — намагання поводитися з ними так само, як із геранню чи фікусом.

Для багатьох орхідей звичайний ґрунт — зовсім не природний дім.

                                                    Орхідея, яка вміє прикидатися бджолою

Якщо рослини здатні бути хитрими, орхідеї претендували б на чемпіонство.Більшість квітів пропонують комахам чесну угоду: прилітай за нектаром, а дорогою перенеси мій пилок. Деякі орхідеї вирішили заощадити на винагороді. Наприклад, представники роду Ophrys імітують зовнішність самок певних комах. Квітка може повторювати форму тіла, забарвлення, ворсинки й навіть хімічні речовини, схожі на статеві сигнали самки.

Самець прилітає й намагається спаруватися з квіткою. Нектару він не отримує. Зате орхідея прикріплює до нього пилок. Коли ошуканий самець повторює помилку на іншій квітці, запилення завершено. Біологи називають таку поведінку псевдокопуляцією.
З погляду комахи ситуація доволі образлива. З погляду еволюції — блискуча.

                           Орхідея, через яку Дарвін передбачив існування невідомої комахи

У XIX столітті Чарльзу Дарвіну показали мадагаскарську орхідею Angraecum sesquipedale.
У її квітки був надзвичайно довгий нектарний шпорець. Нектар знаходився так глибоко, що виникало очевидне запитання: хто взагалі здатний до нього дістатися?

Дарвін припустив, що на Мадагаскарі повинна існувати комаха з надзвичайно довгим хоботком,
здатним проникати всередину квітки. На той момент такої комахи наука не знала. Згодом потрібного бражника справді виявили.

Так одна квітка допомогла передбачити існування тварини, яку науковці ще навіть не описали.
Історія стала одним із класичних прикладів того, наскільки тісно можуть еволюціонувати рослина та її запилювач.

Орхідеї вражають не лише квітами. Їхнє насіння належить до найдрібнішого серед усіх рослин. Воно настільки крихітне, що схоже радше на пил.

Одна насіннєва коробочка може містити до кількох мільйонів насінин. Але є проблема: у них практично немає запасу поживних речовин, необхідного для початку життя. Тому молода орхідея вступає в складні стосунки з грибами.

Гриб проникає в насінину та забезпечує її речовинами, без яких проростання часто просто неможливе. Для багатьох видів цей союз критично важливий на ранніх етапах розвитку.

Виходить дивна картина. Доросла орхідея може роками жити високо на дереві, обманювати комах і демонструвати одну з найскладніших квіток у рослинному світі.

А починає життя як порошинка, яка без допомоги гриба не здатна навіть нормально прорости.

                                                                   Квітка, яку ми їмо

Є велика ймовірність, що людина, яка ніколи не вирощувала орхідей, усе одно регулярно користується продуктом однієї з них. Ваніль отримують з орхідеї Vanilla planifolia.

Це тропічна ліана з зеленувато-жовтими квітами та довгими плодами, які в побуті називають
ванільними стручками. Саме після складної обробки вони набувають знайомого солодкого аромату.

Таким чином, аромат ванільного морозива, крему, випічки чи парфумів має дуже несподіване
ботанічне походження.

Перед нами не просто спеція. Перед нами продукт орхідеї. Причому це фактично єдина представниця величезної родини орхідних, яку масово вирощують як продовольчу сільськогосподарську культуру.

                                           XIX століття: Європа захворіла на «орхіделіріум»

У вікторіанській Британії багаті колекціонери буквально збожеволіли на орхідеях. Для цього захоплення навіть виникло слово — orchidelirium, «орхіделіріум».Екзотична орхідея могла бути символом грошей, статусу й зв’язків. Колекціонери фінансували експедиції до тропіків, а професійні мисливці за рослинами вирушали в Південну Америку та Азію в пошуках рідкісних видів.

З лісів вивозили тисячі рослин. Значна частина гинула дорогою до Європи, інша — вже в теплицях власників, які ще погано розуміли вимоги тропічних видів. Королівське садівниче товариство Великої Британії згадує XIX століття як період справжньої орхідейної одержимості, коли європейські збирачі активно шукали екзотичні рослини у тропічних лісах.

Ціна особливо рідкісного екземпляра могла бути величезною.
Орхідея стала для вікторіанців тим, чим для інших епох були рідкісні картини, породисті коні або дорогоцінне каміння.

І наслідки цього захоплення деякі дикі популяції відчувають досі.Орхідею іноді доводиться охороняти камерами. Здавалося б, навіщо ставити відеоспостереження біля квітки? Але саме так охороняють деякі надзвичайно рідкісні дикі орхідеї.

У Великій Британії венерин черевичок справжній (Cypripedium calceolus) колись був значно поширенішим. Через втрату природних місць існування та шалений попит колекціонерів він майже зник.

На початку XX століття вид у Британії вважали фактично втраченим, поки 1930 року не знайшли невелику вцілілу колонію. Її місце розташування десятиліттями тримали в таємниці.

Сьогодні рослини контролюють камерами, а в сезон за ними стежать охоронці. Паралельно працює програма повернення виду в природу.

Це звучить як сюжет про охорону коштовностей. Певною мірою так воно і є. Тільки коштовність жива.

                                                      Чому орхідеї виглядають так дивно

У квітки орхідеї зазвичай шість основних частин оцвітини, але одна з пелюсток різко відрізняється від інших.

Її називають губою, або лабелумом.
Вона може бути великою, хвилястою, плямистою, покритою волосками чи мати фантастичну форму. Для запилювача це посадковий майданчик і водночас рекламний щит. Є ще одна цікава деталь.

У багатьох орхідей під час розвитку квітка повертається приблизно на 180 градусів, тому губа, яка спочатку розташовувалася зверху, зрештою опиняється внизу.

Те, що ми сприймаємо як елегантну симетрію орхідеї, насправді є складною конструкцією, сформованою мільйонами років взаємодії з комахами та іншими запилювачами. Квітка красива не випадково. Ця краса працює.

Орхідея не паразитує на вашому дереві.Коли люди бачать тропічну орхідею на гілці, її нерідко приймають за паразита. Але більшість епіфітних орхідей дереву не шкодять.

Вони використовують стовбур або гілку як місце проживання — своєрідну квартиру на висоті. Воду отримують з дощу та повітря, а поживні речовини — з органічних решток, які накопичуються навколо коренів.

Це пояснює й дивне товсте коріння домашніх фаленопсисів. Його не обов’язково потрібно негайно запихати назад у горщик.

Для рослини повітряне коріння — нормальна частина життя.Вони здаються тендітними, але це оманливе враження.
Орхідея легко створює образ примхливої аристократки рослинного світу. Насправді як група орхідеї виявилися надзвичайно успішними.

Десятки тисяч видів, величезний ареал, різні способи запилення, здатність жити на деревах, камінні й під землею — усе це свідчить не про тендітність, а про виняткову пристосовуваність.
Навіть звичайний кімнатний фаленопсис може цвісти шість-вісім тижнів, а деякі різновиди — значно довше. За правильного догляду рослина здатна цвісти повторно.

Для багатьох популярних домашніх орхідей достатньо яскравого розсіяного світла, правильного
поливу й нормальної циркуляції повітря.

Тож репутація рослини, яка нібито помирає від одного неправильного погляду, дещо перебільшена.

Але дикі орхідеї сьогодні справді в небезпеці.
Еволюція дала орхідеям фантастичну здатність пристосовуватися. Людство створило проблеми, до яких пристосуватися значно складніше.

Серед головних загроз — знищення природних екосистем, вирубування лісів, незаконний збір і
торгівля дикими рослинами та зміна клімату. За оцінками дослідників Kew, під загрозою може
перебувати близько 56% видів орхідей.

Особливо небезпечна сама популярність цих квітів.Рідкісний вид автоматично стає бажаною здобиччю колекціонера, а видалена з природи орхідея нерідко гине через дуже специфічні вимоги до грибів, запилювачів і мікроклімату.

Тому сучасне колекціонування має просте правило: дикій орхідеї місце там, де вона росте.
Для домашньої колекції існують рослини, розмножені в розсадниках.

                                                   Чому орхідеям знадобився власний день

Міжнародний день орхідей не належить до офіційних дат ООН. Це тематична ініціатива, яку популяризує Orchids Info і яку щороку проводять у перший четвер вересня.
Але привід виявився значно цікавішим за звичайне «свято красивої квітки».
Орхідеї дозволяють побачити еволюцію буквально на підвіконні.

У їхній історії є динозаври й Дарвін, гриби й бджоли, вікторіанські авантюристи й сучасні браконьєри, ванільне морозиво та квіти, які потрібно охороняти відеокамерами.
Можна просто поставити орхідею на стіл і милуватися її цвітінням. А можна придивитися до неї уважніше. До дивної губи квітки. До товстих сріблястих коренів. До майже неприродної симетрії пелюсток.

І згадати, що перед нами результат приблизно 90 мільйонів років еволюційних експериментів.
Можливо, саме тому орхідеї так легко перетворили людей на колекціонерів. Вони виглядають не
просто красивими. Іноді вони виглядають так, ніби природа вирішила показати, наскільки далеко може зайти її фантазія.

13 серпня — Міжнародний день вовка

13 серпня світ відзначає Міжнародний день вовка (International Wolf Day) — день, покликаний вшанувати роль вовків у природі, розвіяти міфи про «страшного хижака» й звернути увагу на сучасні виклики збереження цього надзвичайного виду. Міжнародний день вовка — свято хижака, що рятує екосистеми.

У байках — лиходій, у природі — лікар дикої природи. Вовки займають важливу роль в екосистемах, контролюють популяції копитних, знижують поширення хвороб і навіть сприяють відновленню ландшафтів. Їхнє повернення — одне з найбільших досягнень сучасної охорони природи.

Вовк (Canis lupus) — хижий ссавець родини псових, предок домашнього собаки. Вовки живуть зграями, очолюваними альфа-самцем і самкою, полюють спільно, мають складну ієрархію та унікальну систему спілкування через виття.

Кожне виття — як відбиток пальця — унікальне. Вони використовують його для:
    •координації зграї,
    •позначення території,
    •пошуку зниклих членів зграї.

Вовк (Canis lupus)  — найпоширеніший, мешкає в Європі, Азії, Північній Америці.
   – Арктичний вовк — підвид сірого вовка, пристосований до життя в умовах вічної мерзлоти.
  – Індійський вовк (Canis lupus pallipes) — рідкісний підвид, що мешкає в Індії, Пакистані й Ірані, майже повністю живе поза заповідниками.
  –  Ефіопський вовк — один із найрідкісніших у світі (менш як 500 особин), ендемік гірських районів Ефіопії.

                                                                         Індійський вовк

                                                                           Сірий вовк

                                                                       Ефіопський вовк

                                                                  Арктичний вовк

                                                                Загрози для вовків

Вовки зазнають переслідувань, знищення та ізоляції з боку людини:

   • Полювання та браконьєрство — заради хутра або через конфлікти з фермерськими господарствами.
   • Втрата середовища проживання — розширення сільського господарства, вирубка лісів, урбанізація.
   • Негативна суспільна думка — образ «великого поганого вовка» досі викликає страх.

У Європі вовк є видом, що підлягає суворому захисту. Проте інтерпретації цього статусу відрізняються: деякі регіони Іспанії й Словаччини дозволяють часткове контрольоване відстрілювання, тоді як інші — повністю заборонили.

                                                              Чому вовки важливі?

    Контроль популяцій копитних
    – Без вовків популяції оленів і лосів швидко ростуть, що призводить до надмірного випасу й знищення рослинності.
    Ландшафтна трансформація
    У Йеллоустоні, після повернення вовків у 1995 році:
    – змінилась поведінка лосів,
    – відновились зарості верболозу,
    – повернулись бобри, птахи, риби,
    – зросла біорізноманітність.
    «Лікарі дикої природи»
   – Вовки першими знищують хворих або слабких тварин, що знижує поширення хвороб, наприклад, туберкульозу великої рогатої худоби (вивчено у Словаччині).
    Баланс хижаків
    – Контролюючи чисельність лисиць, вовки сприяють зростанню популяцій гризунів і птахів, які потерпають від лисиць.

                                                Вовки і люди: конфлікти та співіснування

Вовки можуть нападати на худобу, коли опиняються поруч із людськими поселеннями. Щоб зменшити конфлікти, в ЄС було створено платформу з питань співіснування людей і хижаків, яка рекомендує:

    •спрощення доступу до фінансової допомоги для фермерів,
    •компенсації за втрату худоби,
    •підтримку встановлення електричних огорож, використання пастуших собак,
    •просвітницьку кампанію про хижаків та методи запобігання конфліктам.

                                              Як відзначити Міжнародний день вовка?

1. Поширюйте правду про вовків
Навчайте дітей, друзів, учнів — вовк не ворог, а охоронець екосистеми.

2. Дивіться документальні фільми
Рекомендуємо: The Return of the Wolf to Yellowstone, How Wolves Change Rivers.

3. Підтримайте організації з охорони вовків
Пожертвуйте або усиновіть вовка у WWF — отримаєте сертифікат, м’яку іграшку й освітні матеріали.

4. Подорожуйте відповідально
Здійсніть еко-тур, щоб побачити вовків у дикій природі та підтримати охоронні програми.

5. Слідкуйте за законодавством
Ставайте на захист вовків, пишіть листи депутатам, підтримуйте петиції проти незаконного відстрілу.

                               

                                              Чому Міжнародний день вовка важливий?

Вовки — це не хижаки, це архітектори рівноваги. Їхнє повернення — це сигнал, що ми навчилися співіснувати з дикою природою. Їхнє зникнення — це дзвінок про системну дисфункцію.

Міжнародний день вовка — це шанування краси дикої природи, науки та відновлення, а також наш шанс змінити історію ставлення до хижаків.

                                                              

                                                             Цікаві факти про вовків

1. Сірий вовк — найпоширеніший вид.
Canis lupus, або сірий вовк, — найвідоміший представник свого роду, поширений у Північній Америці, Європі та Азії. За тисячоліття цей вид розділився на десятки підвидів — від білосніжного арктичного вовка до невеликого мексиканського, вразливого іберійського чи гімалайського, який мешкає високо в горах. Вовки здатні жити майже всюди, окрім тропічних лісів і надто посушливих пустель.
 Усі наші домашні собаки — це далекий нащадок саме сірого вовка.

Вовк — найбільший дикий представник родини псових. Його тіло високе, з довгими міцними ногами та широким черепом, що плавно переходить у вузьку морду. Пухнастий хвіст та густий підшерсток допомагають переживати найсуворіші морози.

Забарвлення може змінюватися від світлого до темно-сірого з вкрапленнями чорного й білого, трапляються і цілком чорні чи білосніжні особини. Але майже завжди морда та низ тіла світліші за спину. Не варто плутати цього виду з двома іншими, цілком окремими видами вовків — червоним вовком (Canis rufus) та ефіопським вовком (Canis simensis).

2. Вовки — надзвичайно соціальні
Якщо вовк знаходить собі пару, то найчастіше — це на все життя. Саме така пара стає ядром зграї, тобто своєрідної «родини». Дорослі вовки можуть покидати рідну зграю, але довго самотніми не залишаються.
Полювання, виховання молоді, захист території — усе це відбувається завдяки злагодженій командній роботі. Усередині зграї міцні зв’язки підтримуються через гру, взаємне вилизування шерсті та інші «соціальні ритуали».

3. У вовчій родині панує гармонія, а не боротьба
Популярні колись терміни «альфа» і «бета» вже майже зникли зі словника вчених. Дослідження показали: у дикій природі зграя — це насамперед сім’я, де головні ролі належать парі батьків, а не переможцям жорстоких боїв. Молоді вовки не намагаються силою відібрати владу — вони просто йдуть будувати власну зграю.

4. Вовки виховують малят у лігвах
Для народження й виховання потомства вовки шукають затишні місця — розщілини в скелях, дупла дерев або покинуті нори інших тварин. Їхні підземні «дитячі» можуть бути справжнім лабіринтом із тунелями довжиною до чотирьох метрів.
Сезон парування зазвичай триває з лютого по березень. Через 63 дні після спарювання з’являються від чотирьох до шести вовченят.
Годівля молоком триває у середньому 45 днів. Статева зрілість настає приблизно у 22 місяці, хоча соціальна структура зграї часто відкладає перше спаровування на пізніший вік. У дикій природі зафіксовані випадки, коли самиці народжували у 10-річному віці.

5. Пара — на все життя
Вовки відомі своєю вірністю. Вони залишаються разом роками, очолюючи зграю і визначаючи, де полювати та кому їсти першим. Якщо один із пари гине, інший шукає нового партнера лише після цього.
Лідери зграї — батьки
У більшості вовчих зграй потомство з’являється лише у домінуючої пари — самець і самиця, які зазвичай є батьками решти членів зграї. Але якщо в певному регіоні достатньо здобичі, у зграї може бути кілька виводків за сезон.
Соціальна ієрархія підтримується демонстраціями сили, складними вітаннями та поведінкою підпорядкування.

6. Рекордні території проживання
Лише люди можуть позмагатися з вовками за масштаб поширення. Колись вони жили від Гренландії до Північної Африки, від Аляски до Гімалаїв. І навіть сьогодні вовки здатні виживати і в тундрі, і в горах, і в пустелях.
Їхні території величезні — у США окремі зграї займають ділянки до 1600 км², щодня проходячи до 50 км у пошуках здобичі.

7. Вовки впізнають одне одного по запаху
Вони здатні визначити, чи належить територія іншим, а також розпізнати конкретного члена зграї за запахом сечі. Домінантні вовки мітять територію кожні кілька хвилин.

    Поведінка підпорядкування
    Є два рівні:
    – Активна — вовк пригинається, облизує морду домінанта, підтискає хвіст. Таку поведінку спочатку демонструють вовченята, щоб викликати годування, а потім зберігають у дорослому віці.
    – Пасивна — вовк лягає на бік або спину, відкриваючи живіт, іноді відводячи лапу для огляду. Це знак повного прийняття чужого домінування.
    Вуха, хвіст і поза — це кодекс сигналів
    Прямі вуха і показані зуби — гнів, вуха назад і примружений погляд — підозра, притиснуті вуха — страх, грайливе “поклоніння” — запрошення до гри.
    Феромони — хімічні послання
    Запахові залози на лапах, хвості, біля очей, ануса та статевих органів допомагають передавати інформацію, наприклад, про готовність самиці до спаровування.

8. Вовки втратили третину своїх земель
За останні століття люди забрали у вовків третину їхнього природного ареалу. Деякі підвиди зникли назавжди: японський вовк, флоридський чорний, сіцілійський, великий рівнинний…

Чи виють вовки на місяць?

9. Вони не виють на місяць
Романтичний образ вовка, що виє на повний місяць, — просто легенда. Насправді виття — це спосіб спілкування. Кожен вовк має свій унікальний «голос», який чути на відстані до 16 км.
Мова вовків складається з трьох “діалектів”

    Мова тіла: положення і рухи тіла, вирази морди.
    Звуки: виття, гавкіт, скиглення, гарчання.
    Запахи: мітки сечею, фекаліями, феромони.

Гавкіт — застереження або сигнал тривоги, скиглення — прохання чи знак капітуляції, гарчання — попередження про небезпеку чи прояв домінування.

10. Вовки — вершина харчового ланцюга
Ніхто не полює на вовків, окрім людини. Вони злагоджено атакують великих копитних — лосів, оленів. І ця роль хижаків — життєво важлива для екосистем.
Приклад — Єллоустоун. Коли у 1920-х вовків там знищили, популяції оленів розрослися, рослинність зникла, ріки почали розмиватися. Повернення вовків у 1990-х відновило баланс: знову виросли дерева, повернулися бобри, птахи та інші тварини.

11. Найбільший ворог — людина
Вовків вбивали заради хутра, «захисту» худоби або просто як спортивний трофей. І навіть сьогодні антиприродні програми знищення тривають.
Попри міфи, напади на людей трапляються надзвичайно рідко.

12. Розумні мисливці
Полювання вовків — це продумана операція. Одні женуть здобич, інші перерізають шлях або чекають в засідці. Вони можуть розвивати швидкість до 61 км/год і долати кілометри без зупинки.

Щелепи вовка змикаються з силою близько 680 кг — цього достатньо, щоб переламати стегнову кістку лося. За один раз дорослий вовк може з’їсти до 9 кг м’яса.
Хоча вовки полюють злагоджено — переслідують, блокують шляхи, атакують з боків і ззаду, — більшість атак не закінчується успіхом.
Вовки можуть проходити до 200 км за день, рухаючись у середньому зі швидкістю 8 км/год, але під час погоні розвивають швидкість 55–70 км/год і можуть гнати здобич до 20 хвилин, долаючи 5 км.

13. Вовк — гігант серед родичів
Він найбільший представник родини псових. У середньому північний самець сягає 76 см у холці та важить до 65 кг. Найбільші вовки живуть у Канаді, на Алясці та в північній Азії.

14. Перші у списку під загрозою
У 1973 році вовків внесли до списку під загрозою зникнення у США. Деякі підвиди, як гімалайський вовк, і досі офіційно вважаються вразливими.
Популяції вовків скорочуються через браконьєрство, отруєння, пастки й втрату місць проживання. Щоб зберегти цих хижаків, потрібні нові закони, освітні програми та гуманні методи співіснування.

Вовки регулюють чисельність копитних і тим самим підтримують баланс екосистем. Хоча їх часто звинувачують у нападах на худобу, дослідження доводять, що такі випадки поодинокі.

У минулому вовків масово винищували заради хутра або як «шкідників». Сьогодні їм загрожують хвороби (наприклад, парвовірус), паразити та генетичне змішування з собаками і койотами.

Програми повернення вовків у місця, де вони зникли, приносять результати.

                                                

                                                    Чисельність вовків і тенденції в Україні

Вовк (Canis lupus) в Україні історично не має спеціального національного охоронного статусу (не внесений до Червоної книги) і вважався мисливським видом із дуже слабкими обмеженнями. Дані Міжнародного центру вовка (International Wolf Center) станом на 2018 рік фіксували для України «немає правового захисту».

Водночас тривають спроби посилити правовий захист: Міндовкілля у 2024 році повідомляло, що разом з екоорганізаціями напрацьовує зміни до законодавства щодо охорони вовка.

В Європі вовк загалом має високий охоронний статус у межах Бернської конвенції; у 2022 році LCIE/IUCN підготувала спеціальну оцінку стану виду по Європі для Сталого комітету Конвенції. Це рамка, до якої Україна поступово наближає політику.

Оцінки чисельності вовків В Україні сильно різняться за роками та методиками. Міжнародний центр вовка наводив орієнтир «понад 2 500» (оновлення 2018).

   За даними українських екоНУО, у 2024–2025 роках чисельність мігла зменшитися до ~2 000 та нижче, що пов’язують із відстрілом і деградацією популяції. Це сигнали тривоги, які потребують державної верифікації обліків.

                                                  Основні загрози для вовків в Україні

   • Переслідування людиною (незаконний відстріл, отруєння, пастки).
   • Втрата та фрагментація середовищ існування, конфлікти з тваринництвом.
   • Хвороби та генетичні ризики (змішування з бродячими собаками тощо).
    А сьогодні серед загроз для вовків також війна.

                                                               Які родичі у вовка?

Родичі вовка – у родині псових.
Окрім вовків, туди входять койоти, шакали, лисиці, домашні собаки та дикі різновиди.

Пам'ятаємо

 

Озеро Бакота (Бакотська затока) утворилося на місці затопленого села Бакота, яке було розташоване на півдні Хмельницької області, за 55 кілометрів від Кам’янця-Подільського.

Золота Долина України, територія, за яку століттями змагалися різні народи, сховали хвилі Дністра. Хоча Бакота є одним зі свідчень, що безперервність життя на берегах Дністра зберігалася з найдавніших часів. 16 тисяч гектарів родючих земель, 100 гектарів лісу, безліч виноградників та садів і 28 зниклих сіл, унікальне місце історії України – все поглинули хвилі Дністра 27 жовтня 1981 за наказом московської влади.

                                                     Людей змусили зруйнувати рідне гніздо

Офіційно метою було зведення каскаду гідроелектростанції на Дністрі. Однак хіба можна лише цим пояснити низку кроків, які зробила радянська влада під час затоплення села?

-Люди мали своїми руками зруйнувати своє родинне гніздо, інакше вони не отримали б компенсації від держави, - розповідає Тарас Горбняк, мешканець та дослідник історії знищеного села Бакота, - ти сам мав зруйнувати свою хату, вирубати дерева в своєму садку. Мав знищити все, що наживали роками твої діди та батьки. В іншому випадку не отримаєш до основної суми 700, 800, 1000 карбованців компенсації.

Науковець Олександр Вікірчак додає: "Якщо під затоплення підпадало кладовище, людей зобов’язували забрати останки своїх рідних. Екскаватором розривали могили, а люди мали збирати руками кістки своїх родичів". 
 
Окрім того, до села привезли бригади з тих, хто сидів у в’язницях. Їхнім завданням було руйнування, викопування "безхозних могил", скидання їх у спільну могилу – та заливання цвинтарів вапном. Дно майбутнього водосховища мало бути голе-голісіньке.

      Фото: як виглядала територія штучного озера Бакота до затоплення (район Старої Ушиці).  

Людям, які виїжджали, не запропонували допомоги з переїздом, вони мали залишити село самостійно. Щось перевозили вихідними, щось вечорами. Бо вдень вони працювали у радгоспах, боялися тавра – “нетрудовий елемент” та покарання.

На нових місцях влаштовували толоки, щоб якомога швидше збудувати нові оселі. Радянська влада жодної допомоги в переселенні не надавала. Від спільної біди рятувала тільки самоорганізація та взаємопідтримка.

 Прощалися мешканці зі своїм селом на Покрова, 14 жовтня.
 Cело вирішило зібратися разом в центрі. Вони розуміли, що вони востаннє вдома, востаннє разом. Їм заборонили переїжджати всім селом та селитися разом. Все, переконували, заради реалізації важливої державної програми, але вони вросли корінням в цю землю. Особливо важко було старшим людям.

- Вони всі разом ішли з дітьми, багато плакали. Село тоді вже не мало електроенергії. Йшли, йшли, дійшли до центру, усі так у круг зібралися, стали на коліна й розійшлися.

Існує дві версії розшифровки цієї назви:

1. “Бакота – “бокота” – кусень хліба ” (рум.)

2. “Бакота – бажане, чудове місце” (“ба” – приставка, корінь “кот”, “хот” – бажаний).

Більшість науковців підтримує другу версію.

Слово «бакота» трапляється також у культурах різних народів. У Габоні та Конго проживає плем’я бакота (або кота), в Індії є два поселення з такою назвою. Третина жителів села Фитьків, що на Прикарпатті, мають прізвище Бакота, на Волині є село Бакоти, а на Закарпатті — Бакти.

Кельтською мовою «бакота» означає долина, іспанською — заглибина, низ. Румунською — шмат хліба, турецькою — бачити далеко. 

                                                        Історія Бакоти: найголовніші дати

Археологічні розкопки вказують, що на цьому місці вздовж Дністра знаходилося безліч язичницьких святилищ та капищ (храмів), там же знаходили кургани з жіночими похованнями. Ймовірно, через це побутує легенда, що Бакота – це місце жіночої сили та центр відьмацьтва.

1024 рік – перша згадка про Бакоту у літописах, де пишеться про невеличке поселення на берегах Дністра.

1240 – Бакота вперше згадується, як найбільший адміністративний центр Дністровського Пониззя Русі Дольної. Населення Русі Дольної - русинів - називають подолянами. За часів Київської Русі – ця територія належить руським князям, пізніше – відходить до Галицького князівства, Галицько-Волинської держави. 

1255 – за Іпатівським літописом містом, в якому вже був замок та оборонні споруди, монголо-татарам здав намісник Данила Галицького – боярин Мілей. Ординці вимагали від мешканців знищити Бакотський замок та всі оборонні споруди.

1259 рік – Бакотський замок був зруйнований, а Бакота потрапила в татарське поневолення майже на сто років. 

У XIV—XV століттях на цих територіях існувало Подільське князівство, Подільське воєводство, Подільська губернія. Територія простягалася аж до Чорного моря. Столицею Поділля був Кам’янець-Подільськ, а найбільшими містами – Бакота, Теребовля, Звенигород, Брацлав, Калюс, пізніше – Хмельницький, Тернопіль, Вінниця.

1362 рік – Бакота та придністровські землі перейшли у підпорядкування великого князя Литовського Ольгерда, який розбив на Синіх водах загони татар. Він передав Поділля у керування своїх племінників – братів Коріатовичам. Вони почали відновлювати укріплення, щоб вберегтися від нових набігів татар.

Цей же рік - перша згадка про скельний чоловічий монастир, що знаходився на берегах Дністра. Литовці прийшли в Бакоту та побачили там ченців, про що був запис у літопису – “давно існуючий монастир”.

                              

                                  Бакотський Михайлівський печерний монастир

 За легендою, тут жив ченець Антоній Печерський, який пізніше переселився на Київські гори та заснував там Києво-Печерський монастир.

Перші християни тут з’явилися декількома століттями раніше, щонайменше у XI столітті. Водночас, дослідження вказують на те, що на місці монастиря стояло рідновірське капище, найстаріші археологічні знахідки у якому датують ІІ тисячоліттям до нашої ери.

Під час монголо-татарської навали середини ХІІІ століття в печерах переховувались не тільки ченці, але й селяни з довколишніх сіл. За легендою, їм пропонували зректись віри, а отримавши відмову, нападники замурували входи у печери разом з людьми.

Наразі служба в ньому проходить раз на рік – 14 серпня – саме в цей день до нього збираються люди із затопленого села Бакота.

Свято-Михайлівським його нарекли, оскільки на стіні однієї з печер знайшли кириличний напис  «Благослови Христос Григорія ігумена, давшого силу святому Михаїлу». Нижче хтось дописав меншими буквами «Григорій воздвиг мсто сє». Отже так отримали згадку про засновника і давню назву обителі – Свято-Михайлівський монастир.

Через затоплення села обвалилась верхня скеля Білої гори, де розташований монастир, разом з нею пішли у небуття печери і усипальниця з настінними розписами і фресками, які створені ще з одинадцятого до тринадцятого століття. З усього набутого століттями збереглися лише залишки келій і поховань монахів, велика кількість руїн Михайлівської церкви.

1431 рік -  між Польщею і Литвою було укладено перемир’я, за умовами якого Бакотська волость була визнана нейтральною прикордонною зоною між державами. Жителі Бакоти та її околиць вигнали в 1431 році зі своїх маєтків українських, польських і литовських феодалів, оголосили себе вільними людьми.

1434 рік повстання було придушене польсько-шляхетськими військами, замок зруйнований вже назавжди, а місто поступово втратив своє значення як адміністративний і господарський центр і в документах XVII ст. згадується лише як незначний населений пункт.

Кінець ХІХ століття – починаються археологічні розвідки на території Бакоти. Розкопки були проведені в 1891-1892 роках, але звіти про розкопки не збереглися. У 1963 року об’єднана археологічна експедиція на чолі з І.С. Винокуром виявила низку пам’яток черняхівської культури, слов’янські старожитності V-VIII ст. і давньоруського періоду ІХ – ХІІІ ст.

Після громадянської війни і аж до 1940 року по Дністру проходив кордон СРСР і королівської Румунії. Кордоном стає річка Дністер. Бакота стає прикордонним селом. Організовуються прикордонні застави. Кожен крок мешканців села контролюється.  Прохід до Дністра – тільки в певні дні під наглядом прикордонника, обробляти город – тільки спиною до Дністра, пасти худобу на березі – заборонено, вивішувати випрану яскраву білизну на ніч заборонено, в нічний час заборонялося, щоб світилися вікна будинків, вводиться обов’язкова паспортизація.

Статус прикордоння врятував село від голоду у 1933 році. У Бакоту демонстративно завозили хліб, аби румуни не побачили чогось зайвого.

Вони пережили війну, пережили важкий голод у 1947 році. Тоді вже не було кому напоказ годувати селян - за рік більше жителів села померло від голоду, ніж загинуло під час війни за 4 роки і 10 місяців.

З 1969 року почалися широкі стаціонарні розкопки в Бакоті (урочище Клин). Тут було простежено історичний процес формування “гнізд” слов’янських поселень першої і другої половин І тисячоліття н.е. і виникнення на їх основі важливого міського центру, яким стала столиця Пониззя – Бакота ХІІ-ХІІІ ст. Для будь-якої держави такі розвідки стали б приводом для глибшого дослідження та збереження цієї спадщини, але не для Радянського Союзу.

У 60-их роках, фактично одночасно з проведення археологічних розкопок, селом пішли слухи – село будуть затоплювати, а людей виселяти.

Село тільки почало оговтуватися. Їхній колгосп – передовик з вирощування лікарських рослин, які постачаються для потреб медичної галузі: ромашка, м’ята, нагідки, мак, подорожник, валеріана, алтей, перець – щедро квітнуть на полях. Після війни відкривається школа, будується музей історії села, бібліотека, новий клуб, дитячий садок, магазин, розширюється господарство відділення радгоспу.

Затопити село? Люди не вірять в це, хоча їм вже забороняють будувати нові хати. На початку 70-х років чутки формуються в чітке розпорядження: жителі діляться на 4 групи: одні купували будинки в різних сусідніх селах і переїжджають туди, інші будують в селі Колодіївка, треті – в с.Гораївка, четверті – в квартири с.Стара Ушиця.

У 1974 році в долині почали працювати оцінювальні комісії. Ці комісії вимірювали все, що мала родина: сарай, хлів, курник, дровітню, туалет, звісно ж, хату. Майно оцінювали в середньому в 3 – 3,5 тисячі карбованців. Гарні гроші – за умови, що зруйнують свій дім своїми руками.
На вулиці поставили бульдозер

Він був нагадуванням – завести його можуть в будь-який момент. Поспішайте. Господарства руйнували люди, дерева й кущі в долині вирубували спеціальні бригади. Потім усе це спалювалось. За проектом нова ГЕС не мала шлюзів, відповідно, не могла пропустити тонни дров, які б сплили на поверхню після затоплення. Коли навколишній ландшафт став нагадувати околиці Хіросіми після ядерного вибуху, сюди заїхали екскаватори, які зрівняли все із землею.

27 жовтня 1981 року село Бакоту зняли з обліку як неіснуюче. Разом із ним зникли ще близько 30 населених пунктів. Тоді ж пустили воду, що прибувала аж до 1987-го. За цей час рівень піднявся на 35-38 метрів.

 

«Підкорись, Дністре!», «Дністер перекрито», «Перемога на Дністрі» – такими радісними заголовками ряснів місцевий часопис «Прапор Жовтня»,  інформуючи радянських трудівників про новий значний здобуток народної влади.

1987-го вода досягла того рівня, який маємо сьогодні. Бакота – Золота долина України - опинилася під водою.

В Радянському Союзі цю подію називали перемогою людини над природою. Час показав, що це був екологічний злочин. Через будівництво ГРЕС сталося погіршення самоочисних властивостей річки, порушення гідрологічного режиму, зниження рівня і дефіцит води, погіршення якості води, висихання заплав і пов’язані з цим пожежі тощо.

Попри те, що село залите водою, люди приїздять до водної поверхні, щоб “підзарядити батарейки”. Бакота залишається місцем сили.